Розділ 29. Коли страх перетворюється на любов

Минуло кілька днів, перш ніж лікарі дозволили їй бачити його довше, ніж на кілька хвилин. Але навіть ті короткі хвилини були для неї вічністю — кожен раз, коли вона бачила, як він дихає, як його груди піднімаються і опускаються, як живий ритм повертається до тіла, що так довго лежало між світлом і темрявою.

Даніель прокинувся тихо. Без пафосу, без свідків — просто відкрив очі й зустрів її погляд.
Вона сиділа біля вікна, спиною до нього, і навіть не помітила, як він дивився на неї.
Його перше слово було її ім’я:
— Еміліє...

Вона обернулася. Її погляд був водночас наповнений страхом і невимовною ніжністю.
— Ти… ти прокинувся. — Її голос тремтів, а очі блищали від сліз. — Ти справді тут.

Він спробував усміхнутися, але біль у грудях не дозволив.
— Я не міг піти… не попрощавшись.

Вона кинулася до нього, схопила його за руку — обережно, ніби боялася, що якщо натисне сильніше, то знову щось зламається.
— Не смій так жартувати. — Її голос затремтів, але усмішка з’явилася попри все. — Ти більше нікуди не підеш, чуєш?

Він поглянув на неї, і вперше за довгий час у його очах не було тіні війни, страху чи самознищення.
Тільки вдячність.
І любов.
Така, що не потребувала слів.

Вона сиділа поруч, тримаючи його долоню, і вперше дозволила собі дихати вільно.
Страх, який роздирав її всі ці дні, почав відступати, поступаючись місцем чомусь новому — теплому, сильному, справжньому.

— Знаєш, — сказала вона тихо, — я завжди думала, що любов — це коли поруч легко. А потім зрозуміла, що іноді любов — це коли поруч боляче, страшно, важко… але ти все одно не можеш піти.

Даніель усміхнувся — трохи втомлено, але щиро.
— Тоді ми обоє приречені. Бо я не можу уявити життя без тебе, навіть якщо воно буде знову таким… божевільним.

Вона поклала голову йому на плече, відчуваючи його слабкий, але живий пульс.
— Хай буде божевільним. Головне — щоб разом.

За вікном сутеніло. Сонце торкалося горизонту, і в м’якому світлі кімната здавалася сповненою миру.
Вона сиділа поруч, не думаючи більше ні про завтра, ні про вчора. Тільки про цей момент — коли страх нарешті зник, розтанув у теплі його рук.

Вона підняла погляд і прошепотіла:
— Я тебе люблю, Даніелю. Не через страх. Не через біль. А просто… тому що без тебе — немає мене.

Він відповів, ледве дихаючи:
— І я тебе. І тепер жоден куля, жоден ворог не зможе це змінити.

І коли їхні пальці переплелися, вона відчула — страх помер саме в ту мить.
Бо любов, що народилася серед болю, уже ніколи не вмре. ❤️‍🔥