Розділ 28. Молитва біля його ліжка

Майже три доби без сну. Три безкінечні ночі, у яких не було нічого, крім стукоту серця й шелесту апаратів.
Три ночі, відколи Даніель, поранений під час погоні за тим, хто стріляв у них, опинився на лікарняному ліжку — блідий, мов тінь, із перев’язаними грудьми і мовчанням, що боліло більше, ніж крики.

Емілія сиділа біля нього, не зводячи очей. Кожен подих, кожен рух монітора вона ловила, як молитву.
Світ зник. Залишився тільки він. І страх.

Вона згадувала, як він колись сказав:

> “Я не вмію молитися. Я просто дію.”

Тепер вона молилася за нього.
Тихо, майже беззвучно, щоб не розбудити тишу навколо.

— Боже… якщо ти існуєш, — шепотіла вона, стискаючи його холодну руку. — Не забирай його. Не зараз. Не після всього. Я не прошу про чудо, просто… залиш його мені.

Сльоза впала на його шкіру.
Їй здавалося, він відчув. Пальці ледь здригнулися — як відгук, як слабкий знак життя.

Емілія підвела голову, серце шалено билося.
— Даніелю?.. — голос її затремтів. — Ти чуєш мене?

Його повіки ворухнулися, але він не відкрив очей. Проте цього було досить, щоб надія знову розквітла у її грудях.
Вона притулилася лобом до його руки.
— Я тут. І нікуди не піду.

За вікном здіймався світанок — сірий, мовчазний, але справжній. Вона сиділа, поки не відчула, як його дихання стало глибшим, рівнішим. Її пальці ковзнули по його щоках — холодних, нерухомих — і вона всміхнулася крізь сльози.

> “Ти сильний, Даніелю. Ти виживеш. Ти мусиш…”

Коли медсестра принесла новий укол, Емілія попросила залишитися самій.
Вона запалила маленьку свічку — ту, яку носила в сумці ще з дитинства. Її мати колись казала:

> “Світло завжди знаходить шлях, навіть якщо серце втратило його.”

Емілія поставила свічку біля його ліжка, погладила його волосся й тихо промовила:
— Я не знаю, як ми пройдемо через це. Але я знаю, що не відпущу тебе. Не тепер. Не після всього, що ми пережили.

І тоді — ледь чутно, майже невловимо — він прошепотів:
— …Еміліє…

Вона завмерла. Потім нахилилася ближче, притиснула його руку до серця.
— Я тут, коханий. Я тут…

Його губи ледь торкнулися посмішки.
І цього було достатньо, щоб вона заплакала — уже не від розпачу, а від надії.

Бо іноді найсильніша молитва — це не слова, а любов, яка не здається навіть тоді, коли світ згасає. 💫