Розділ 27. Куля для нього

Небо було важким, а маєток — наче натягнута струна.
Після ночі, коли вони говорили про вибір, що розколював їхній світ навпіл, ранок здався нарешті тихим. Але тиша тут завжди була оманливою — перед бурею.

Даніель мав виїхати на коротку зустріч у портову частину міста: вирішити питання, що могло завершити одну ланку в ланцюзі зрад. Емілія наполягла поїхати з ним, хоча розуміла, що кожна їхня поява — це ризик. Вона сіла поруч у чорному автомобілі, їхні пальці випадково зчепилися, і в тому простому дотику було більше обіцянок, ніж слів.

— Ти не повинен був брати мене з собою, — прошепотіла вона на зупинці світлофора.
— Я не відпущу тебе саму, — відповів він м’яко. І в його голосі була рішучість, від якої тремтів метал в її грудях.

На причалі було кілька машин, знайомих людей, знайомі обличчя, і запах солоної води. Обговорення почалося негучно, ділові фрази проектувалися на фон. Даніель стояв у центрі — той самий чоловік, що міг врівноважити хаос одним словом. Емілія мовчала поряд, відчуваючи очі на собі — і на ньому.

Раптом у повітрі пролунав звук, що розрізав усе: постріл. Він не був довгим — швидкий, але вирішальний. На мить час завмер. Потім ще один — і ще.

Хтось на даху, чи за контейнерами — точне місце не мало значення. Важило одне: куля промчала повз, і в ту саму мить Емілія зробила ривок, який її саму здивував. Вона кинулась уперед, встала між Даніелем і напрямком куль. Момент тривав затягнутою ниткою — її тіло, його обличчя, тоді удар.

Вона не згадувала, як впала. Лише відчувала тиск, біль — гострий, а потім глухий, і металевий запах, що пробивався крізь світ. Даніель вже на колінах, голос його — пекучий і спустошений:

— Еміліє! — він хапав її, піднімав, кричав комусь, хто стояв осторонь, щоб допомогти. Його руки тряслися, його очі були вогненними та порожніми одночасно. — Тримайся! Тримайся, прошу!

Охоронці миттєво оточили їх, закриваючи круг. Хтось затиснув рану, інший викликав машину. Серце Даніеля билося так голосно, що вона відчувала його ударами у вухах. Він схилився над нею, губи торкнулися її чола — не сміючись, не мовчачи — просто був. Їхній світ звівся до двох дихань, двох пульсів.

— Хто? — спитав він, не відриваючи погляду від її обличчя. Його голос звучав надривно. — Хто наважився?

— Маркос… — сипнув один із охоронців, і Даніель усе зрозумів. Серце крається від усвідомлення, що зрада близько; що ворог вміє вкусити там, де найменше чекаєш.

Вони відвезли її у госпіталь, але спочатку — у його кабінет санітарної команди на краю причалу. Даніель не випускав її руки з своїх; очі зрадницьки блищали від сліз, але він не плакав — його емоції були занадто глибокими, щоб бути простим сумом. Це був розпач, лють і щось, що неможливо було приборкати — безпомічна паніка.

— Ти врятувала мене, — прошепотів він у темряві автомобіля, коли вони їхали до клініки. — Ти не мусила… ти не мала права… — слова ламалися на півслові.

Її погляд був розміреним, трохи нерозумним — травма нівечила ясність. Вона посміхнулась, тихо, щоб йому не стало боляче ще більше:

— Ти сказав колись, що я для тебе — слабкість, Даніелю. Я зробила вибір. Я вибрала тебе. І якби довелося — зробила б це знову.

В операційній коливався світло-ліхтар. Лікарі працювали мов хірургічні машини, точні й стримані. Даніель стояв біля неї, його пальці знали кожний рух, і кожна дрібна дріж — це пружина, що ось-ось має луснути. Коли хірурги вивели його в коридор, він сів на лавку і схилив голову в долоні, мов людина, що втомилася від світу.

Час тягнувся, і кожна хвилина була як цеглина — важка, холодна, повільна. З його грудей не сходили думки: у його руках була та, яку він вважав своєю слабкістю, — і тепер усе, що він мав, зводилося до однієї дилеми: чи змінить ця куля його шлях помсти? Чи зробить він вибір між честю крові та любов’ю, що врятувала його?

Коли хірурги повернулися, його очі шукали її обличчя. Вони сказали, що операція пройшла успішно. Куля пройшла крізь — не зачепила життєво важливих органів, але рана була серйозною. Вона довго була під наркозом, і тепер починала прокидатися.

Даніель схилився над ліжком, коли її очі повільно відкрилися. Вони були туманні, але в них світилося те саме — тверда, нерозграбована рішучість.

— Ти… — він не встиг далі. Його голос ламався.
— Я жива, — прошепотіла вона, і посмішка була крихкою, але справжньою. — Ти теж.

Він накрив її руку своїм великим долонею й притис її до губ. Ті губи тремтіли, але поцілунок був твердим, як обіцянка.
— Ніколи більше, — промовив він, — ніколи більше не дам кому-небудь забрати тебе. Ніколи.

І поки зовні світ грав своїми темними нотами, вони двоє всупереч усьому трималися один за одного — бо іноді одна куля може зіграти роль не тільки смерті, а й пробудження.