Розділ 24. Правда, що розбиває

Світло ранку падало на постіль, де ще зберігалося тепло двох тіл, переплетених ніччю, що мала бути початком нового — але стала передвісником бурі.

Емілія прокинулася першою. Її пальці ковзнули по подушці — порожній. Даніеля не було. Лише легкий запах його парфумів, змішаний із димом і морським повітрям, нагадував, що він був тут, поруч, зовсім недавно.

Вона підвелася, загорнулася в халат і підійшла до вікна. Унизу, на подвір’ї, стояли двоє чоловіків у чорному — охоронці, які ніколи не спали. І між ними — Даніель. Він говорив із кимось по телефону, його обличчя було кам’яним, а в погляді — холод, якого вона давно не бачила.

— Щось трапилося? — спитала, коли він увійшов.

Він мовчав. Пройшов повз неї, зупинився біля столу, зняв піджак.
Його рухи були різкими, нервовими.
— Даніелю?.. — її голос зрадницьки затремтів.

Він підняв на неї очі — і вона відчула, як повітря в кімнаті згусло.
— Ти знала, хто твій батько? — тихо спитав він.

Вона застигла.
— Що?..

— Твій справжній батько, — повторив він, повільно, ніби кожне слово ранило його самого. — Це не той, кого ти вважала. Це був один із людей… мого ворога. Той, через кого загинула моя сім’я.

Емілія відчула, як серце стискається до болю.
— Це… неправда. — Вона відступила, ніби він ударив її. — Ти брешеш.
— Я б хотів, щоб це було неправдою. — Його голос зірвався. — Але вчора мені передали документи. Твоя мати знала. І мовчала.

Вона втратила опору. Світ навколо розпався на уламки.
— Ти думаєш, я знала? — прошепотіла вона. — Думаєш, я грала з тобою, поки ти ненавидів мого батька?

— Я не знаю, у що вірити, Еміліє, — його голос був низьким, тремтячим. — Я хочу вірити тобі. Але кров — це не просто тінь минулого. Вона все змінює.

Сльози палили її очі.
— Ні, — прошепотіла вона. — Не змінює. Бо я не він. Бо я — я. І я тебе люблю.

Він стояв мовчки. У його погляді — боротьба, біль, недовіра.
І тоді вона зрозуміла: навіть любов може зламатися під вагою правди.

— Якщо це кінець, — сказала вона тихо, — скажи мені.

Він не відповів. Лише відвернувся, зціпивши кулаки.
І в ту мить Емілія відчула — щось справді розбилося. Не кохання. Не серце.
А віра, що минуле можна залишити позаду.

Бо іноді правда не звільняє. Вона руйнує. 💔