Розділ 23. Полон серця

Кімната була наповнена тишею, але в цій тиші пульсувала напруга — майже відчутна, мов струм.
Емілія сиділа біля вікна, загорнута в плед, дивилася, як над морем сходить сонце. Його проміння, тремтливе й ніжне, пробивалося крізь хмари, мов намагаючись розвіяти темряву, що оселилася в її душі.

Двері відчинилися.
Він — Даніель. Його тінь впала на підлогу, й серце Емілії забилося швидше.
— Ти тікаєш навіть тоді, коли сидиш на місці, — тихо сказав він, зупинившись за кілька кроків від неї.

Вона не відповіла.
Його голос був надто спокійний, надто глибокий, щоб не торкнутися її серця.
— Я не тікаю, — прошепотіла вона. — Просто намагаюся дихати.
— Без мене? — він посміхнувся куточком губ. — Це не так просто.

Він підійшов ближче. Її плед сповз із плечей, і холод пройшов тілом, але тільки на мить — бо Даніель торкнувся її. Легко, майже несміливо, як торкаються чогось дорогоцінного.
— Ти — моя, — сказав він хрипло. — І не тому, що я так вирішив. А тому, що так сталося.

Емілія підвела очі.
В його погляді не було ані влади, ані гордості — лише біль, і любов, і та сама безумна відданість, від якої вона більше не могла тікати.
Вона зробила крок до нього. Потім ще один. І коли його руки обійняли її, світ за вікном просто зник.

Їхня близькість була не про пристрасть — про вразливість. Про те, як двоє людей, що пройшли крізь біль, нарешті знаходять одне в одному спокій.
Він притис її до себе, і вона відчула його серце. Воно билося так само швидко, як її власне.

— Ти більше не полонянка, — прошепотів Даніель. — Ти — полон моїх почуттів.
Емілія усміхнулася крізь сльози.
— Тоді я не хочу звільнення.

І коли їхні губи зустрілися, час зупинився.
Бо у цій миті не було ні мафії, ні страху, ні минулого.
Була тільки любов — і двоє сердець, що нарешті вибрали не втечу, а одне одного. ❤️