Розділ 21. Поцілунок у темряві

У маєтку було темно. Світло раптово зникло, залишивши лише мерехтіння свічок, які ледь трималися на полум’ї.
Емілія стояла біля вікна, коли з коридору долинув тривожний звук — шелест, ніби хтось проходив повз. Серце стислося.

— Даніелю? — тихо покликала вона.

Жодної відповіді.
Лише вітер, що грався шторами.

Вона зробила крок, потім другий. І саме в ту мить чиясь сильна рука торкнулася її плеча.
Емілія здригнулася, але знайомий запах — його парфум, змішаний із димом і дощем — повернув дихання.

— Це я, — прошепотів Даніель, нахиляючись ближче. — Не бійся.

Його голос був глухим, майже пошепки.
У темряві його обличчя ледве видно, лише контури, тінь щелепи, блиск очей.

— Що сталося? — спитала вона.
— Хтось відключив генератор. Але я не думаю, що це випадковість.

Він говорив тихо, проте кожне слово било по нервах.
Емілія відчула, як страх знову пробуджується. Але поруч із ним — його тепло.

Даніель нахилився ближче, торкнувся її чола губами.
— Якщо щось станеться — ховайся. Не сперечайся, — його подих був гарячим, а пальці — впевненими, коли він торкався її щоки.

— А якщо з тобою… — вона не встигла закінчити.

Його губи зупинили її.
Поцілунок — не лагідний, а мов клятва. У ньому було все: страх, відчай, любов, прощення.
Він цілував її так, наче це могло стати останнім.

Її руки ковзнули на його груди, пальці відчули биття серця під тканиною сорочки.
У темряві не було ні злості, ні болю — лише дві душі, що знайшли одна одну серед тиші.

Коли він відійшов, світ ніби обірвався.
— Залишайся тут, — сказав він тихо. — Я повернуся.

І зник у темряві.

Свічка здригнулася й згасла, залишивши Емілію саму — з присмаком його поцілунку на губах і відчуттям, що цей поцілунок міг стати не початком, а прощанням.