Розділ 20. Коли ненависть тане

Маєток спав, оповитий темрявою і дощем.
Краплі стукали по вікнах, немов нагадували, що навіть небо плаче разом із ними.
Емілія стояла в коридорі біля дверей своєї кімнати, стискаючи в руках валізу. Вона не знала, куди піде. Вона просто знала — не може більше дихати тим самим повітрям, що й він.

Та коли її пальці торкнулися холодної клямки, позаду пролунав голос:

— Ти йдеш?

Вона завмерла.
Повільно обернулася — і зустріла його погляд.
Даніель стояв посеред напівтемряви, без звичного холодного виразу обличчя.
Тепер у його очах була тільки втома. І біль.

— Після всього, що я почула… — почала вона, але слова розсипалися. — Як мені залишитися?
— Бо йти — це втеча, — тихо сказав він. — А ти не така.

Емілія опустила погляд. Серце билося боляче й безладно.
— Ти забрав у мене спокій, Даніелю. Ти зробив мене частиною свого світу, не питаючи, чи хочу я цього.
— І все ж ти змінила цей світ, — він підійшов ближче. — Ти зробила його не таким темним.

Між ними залишалося лише кілька кроків.
Вона відчувала, як тремтить повітря.
Як його подих торкається її шкіри.

— Я ненавиділа тебе, — прошепотіла вона. — Щиро, до болю.
— Я теж, — його голос зірвався. — Бо з кожним днем любив усе сильніше.

Ці слова впали між ними, як остання крапля, що розтопила лід.
Вона відчула, як руки самі тягнуться до нього. Як страх відступає, залишаючи тільки правду.

Він торкнувся її обличчя — обережно, з тремтінням у пальцях.
Її губи — всього лиш подих від його губ.
І коли вона заплющила очі, ненависть зникла.
Залишилася лише тиша, у якій народжується прощення.

Вони стояли в обіймах, поки за вікном грім розривав небо.
І в тому грозовому світлі, серед хаосу й болю, вони вперше по-справжньому зрозуміли — кохання не просить дозволу. Воно просто приходить. І залишається.