Розділ 18. Кров і клятва

Світало. Перші промені сонця торкалися важких штор, пробиваючись крізь них, немов шукаючи шлях до правди.
Емілія прокинулася поруч із Даніелем — його рука лежала на її талії, пальці міцно тримали її, ніби боялися відпустити.
Вона вперше відчула спокій… і водночас страх.

Учорашня ніч залишила на її серці знак — не болю, а вибору.
Тепер вони були не просто чоловіком і дружиною за контрактом.
Тепер їх поєднувало щось глибше, майже святе.

Даніель повільно підвівся. Його погляд знову став тим самим — холодним, рішучим, мафіозним.
На його плечах лежав інший світ — світ, у якому любов коштує життя.

— Сьогодні я маю зустріч, — сказав він, застібаючи манжети. — Люди, які стоять проти мене, не зупиняться. І тепер вони знають про тебе.
— Ти думаєш, я боюся? — її голос тремтів, але в очах палала рішучість.
— Я знаю, що ти хоробра. Але тепер ти — моя слабкість, Еміліє. І моя сила.

Він підійшов ближче, взяв її за руку.
— Послухай мене, — прошепотів. — Якщо щось трапиться, якщо я не повернуся…
— Не кажи так, — перебила вона, відчуваючи, як серце стискається.
— Ти маєш знати. Є сейф у кабінеті. Код — твоє ім’я. Там документи, гроші. Використай їх і зникни.

Емілія мовчала. Потім різко встала, підійшла до нього і притиснула долоню до його грудей.
— Якщо ти підеш, то не сам. Бо я вже там, де ти, Даніелю. Ти ж сам це зробив.

Він усміхнувся вперше за довгий час — коротко, гірко, але щиро.
— Ти не розумієш, у що вплуталася.
— Ти не розумієш, у що вплутав мене, коли торкнувся мого серця.

Він дістав з кишені ніж, зробив легкий надріз на своїй долоні.
— У нашому світі клятви дають кров’ю, — сказав він тихо. — За життя. За любов. За честь.

Емілія не відвела погляду. Вона простягнула руку, і їхні долоні з’єдналися — кров змішалася, запечатавши обіцянку, яку не можна порушити.

— Тепер ми одне ціле, — прошепотів він.
— І якщо світ стане проти нас, — відповіла вона, — тоді світ програє.