Розділ 16. Він рятує її життя

День почався звичайно — надто спокійно, щоб бути справжнім.
Емілія стояла на балконі, вдихаючи запах моря, коли відчула — щось не так. У повітрі вчувався присмак тривоги, який вона навчилася впізнавати з того моменту, як стала дружиною Даніеля.

Служниця зайшла до кімнати, бліда, схвильована.
— Пані… — її голос тремтів. — Господар поїхав у місто. Але він наказав, щоб ви не виходили з дому.
— Чому? — спитала Емілія.
— Він нічого не сказав. Лише… його охоронці поводяться дивно.

Емілія спробувала не звертати уваги, та щось гнітило її серце. Вона відчула небезпеку, яку неможливо пояснити словами.

Пізніше, коли сонце вже хилилося до заходу, вона вирішила пройтися садом. Вітер розгойдував дерева, а небо темніло, наче готуючись до бурі.
І саме тоді вона почула кроки за спиною.

— Пані, поверніться в дім, — пролунало суворо.
Охоронець. Але його голос… не був знайомим.

Емілія повільно обернулася.
Перед нею стояли двоє чоловіків у чорному — не з людей Даніеля. Їхні очі були холодні, руки — на зброї.
— Ми лише на хвилину, — промовив один, крокуючи ближче. — Господар передав, що ви маєте поїхати з нами.
— Неправда, — вона відчула, як кров відлила від обличчя. — Даніель ніколи б…

Вона не встигла закінчити. Один із них різко схопив її за руку.
Вона вирвалась, але другий уже замахнувся. Її крик розрізав повітря — і в ту ж мить пролунало кілька пострілів.

Все сталося швидко.
Тіло нападника впало на землю, а позаду — знайомий силует.
Даніель.

Його очі палали люттю. У руці блищав пістолет.
— Не чіпайте її! — його голос пролунав, як постріл.

Другий чоловік спробував утекти, але Даніель вистрілив знову — коротко, точно. Тиша. Лише шум моря і тремтячий подих Емілії.

Він підійшов до неї.
— Ти не поранилась? — запитав, притискаючи її до себе. Його голос зірвався, у ньому було все — страх, гнів, полегшення.
— Ні… але… ти звідки…?
— Я знав, що вони прийдуть. Вони полювали не за мною. За тобою.

Вона дивилася на нього, не розуміючи.
— Це через Лауру, — сказав тихо. — Вона продала інформацію тим, кого я колись знищив. Вони хочуть помсти.

Емілія притиснулася до нього сильніше, її тіло ще тремтіло.
— Я думала, ти не повернешся вчасно…
— Ти забула, — він поглянув їй у вічі, — я завжди повертаюся, коли справа стосується тебе.

Він торкнувся її щоки, його пальці були гарячими, мов після бою.
— Не дозволю, щоб тебе хтось забрав. Ніколи.

І вперше його обійми не здавалися владними.
Вони були справжнім притулком.

Емілія сховала обличчя на його грудях. Вона більше не питала, хто вороги, звідки ця війна.
Її світ звузився до одного чоловіка, який стояв між нею і смертю.

І саме в ту мить вона зрозуміла:
тепер вони пов’язані не лише шлюбом,
а кров’ю, страхом і почуттям, яке вже неможливо зупинити.