Розділ 14. Під маскою брехні

Ніч спустилася на маєток, мов чорний оксамит.
Емілія стояла біля вікна, вдивляючись у темряву, коли відчула — щось не так. Атмосфера в домі була дивно напруженою, ніби повітря знало, що наближається буря.

Служниця принесла чай і пошепки сказала:
— Пані… сьогодні приїхала та жінка. Знову. Але господар наказав нікому не говорити.

Емілія завмерла.
Лаура.
Її серце болісно стиснулося. Вона знала, що не має права виходити зі своїх покоїв, але цього разу не могла залишитися осторонь.

Вона пішла тихими коридорами, босоніж, щоб не почули. Слабке світло ламп тремтіло на стінах, і кожен звук здавався підозрілим.
Попереду — кабінет Даніеля.
Двері були трохи прочинені.

Вона почула голос Лаури — м’який, майже спокусливий, але сповнений отрути.
— Ти не зміниш минулого, Даніелю. Ми обоє знаємо, що сталося тієї ночі.
— Замовкни, — його голос був крижаним.
— А якщо ні? — вона засміялася тихо. — Що зробиш? Знову зітреш мене зі свого життя, як тоді?

Тиша. Потім Лаура продовжила:
— У мене все ще є докази. Фото. Документи. Якщо вони потраплять до ворогів — тебе не врятує навіть цей шлюб.

Емілія відчула, як у грудях піднімається хвиля холоду.
Вона його шантажує.

— Ти не зробиш цього, — сказав Даніель тихо, але твердо. — Бо знаєш, що я не зупинюся.
— О, я знаю, — Лаура посміхнулася. — Але скажи мені, чи твоя маленька дружина знає, ким ти був до неї?

Емілія інстинктивно відступила, щоб не видати себе. Її серце билося так гучно, що, здавалося, його почують.

— Залиш мою дружину в спокої, — його голос змінився. У ньому з’явилася темна, небезпечна сила. — Вона не має нічого спільного з тим, що було.
— Вона — лише привид того, що ти втратив, — прошепотіла Лаура. — І ти це знаєш.

Двері різко зачинилися.
Емілія відійшла у тінь, ховаючись за колону, коли Лаура вийшла з кабінету. В її очах блищала перемога, як у людини, що знайшла слабке місце ворога.

Коли Емілія повернулася до своєї кімнати, світ здався їй іншим.
Її чоловік — той, хто врятував і зруйнував її життя одночасно — мав таємницю. І цю таємницю хтось тепер тримав у руках.

Вона сіла на ліжко, пальці тремтіли.
— Що ти приховуєш від мене, Даніелю?.. — прошепотіла у темряву.

І десь у глибині серця зародився страх:
любов може стати пасткою.