Розділ 13. Інша жінка з його минулого

Ніч у маєтку була тиха, але тиша ця не приносила спокою.
Емілія не могла заснути — кожен подих, кожна тінь на стіні нагадували про його слова. «Якщо вороги дізнаються, що я тебе кохаю — тебе вб’ють».

Вона сиділа біля каміну, загорнувшись у плед, коли почула приглушені голоси за дверима.
Охоронці майже ніколи не підвищували тон — але зараз у їхніх словах відчувалася напруга.
— Вона приїхала, — почувся тихий голос. — Каже, що має право бачити його.
— Господар наказав нікого не пускати.
— Вона сказала, що колись уже мала на це право.

Емілія відчула, як у грудях холоне.
Вона?

Через кілька хвилин двері холу відчинилися — і вона побачила її.
Висока, ефектна брюнетка з карими очима, в дорогій чорній сукні. Її рухи — впевнені, усмішка — холодна, як лезо ножа.
І Даніель… стояв перед нею.
Без слів, але в його обличчі Емілія побачила щось, чого боялася — спогад.

— Ми давно не бачилися, — промовила жінка, її голос був шовковим, небезпечним. — Я скучила, Даніелю.
— Ти не мала повертатися, Лауро, — відповів він різко.
— А ти не мав одружуватися, — її усмішка стала ледь помітною. — Хоча… тепер розумію чому.

Погляд Лаури ковзнув на Емілію.
Той погляд був як удар — холодний, оцінювальний.
— Тож це вона. Твоя нова… слабкість.

Емілія відчула, як серце стискається. Вона хотіла щось сказати, але Даніель випередив її:
— Обережно, Лауро. Я не терплю, коли хтось говорить про мою дружину.

— О, тепер ти її захищаєш? — Лаура засміялася. — Забув, як колись захищав мене?

Між ними спалахнула тиша, густіша за повітря.
Емілія відчула, що не може дихати.
Вона зробила крок назад — не втрималася, втекла до своєї кімнати.

Двері зачинилися, і з очей зірвалися сльози, які вона так довго стримувала.
Хто вона?
Що було між ними?
І головне — чи справді це минуле?

Коли пізніше Даніель увійшов, вона вже стояла біля вікна, з холодним поглядом.
— Хто вона? — тихо спитала.
— Людина, якої більше не існує, — відповів він.
— Але вона стояла тут. І ти дивився на неї, наче все ще…

Він різко наблизився, притиснувши її до стіни. Його погляд палав.
— Не смій закінчувати цю думку.
— Ти не маєш права наказувати мені, — її голос зірвався. — Я твоя дружина, Даніелю. І маю право знати, хто жінка, що досі тримає тебе за серце.

Він мовчав. Довго.
Потім тихо промовив:
— Вона — частина мого минулого, яку я не зміг поховати.

Емілія відвернулася.
— А я… твоє теперішнє, яке ти не готовий прийняти.

Коли він пішов, її очі були сухими.
Вона зрозуміла: справжні рани не завжди від крові. Деякі — від мовчання.