Розділ 12. Мафія має свої закони

Ранок у домі мафії починався не зі світла — а з тіні.
Коли Емілія прокинулася, Даніеля поруч уже не було. Лише запах його парфумів, що залишився на подушці, нагадував, що він справжній, не примара її власних почуттів.

Вона спустилася донизу, і в коридорах стояла напружена тиша. Охоронці говорили пошепки, телефони дзвонили уривчасто, і навіть служниця боялася зустрітися з нею поглядом.
— Що сталося? — тихо спитала Емілія.
— Пан Даніель наказав нікому не виходити з дому, — відповіла жінка. — Сьогодні… зустріч із людьми, яким краще не перечити.

Вона не розуміла всього, але відчувала — повітря насичене небезпекою.

Коли вона підійшла до вікна, то побачила, як на подвір’я заїхали чорні авто. З них виходили чоловіки у темних костюмах, з кам’яними обличчями — ті, хто вирішує долі одним словом.
І посеред них — Даніель.
Він ішов упевнено, у кожному русі відчувалася влада. Але в його очах — щось інше. Втома. Холод. І щось, що вона не могла зрозуміти.

Її серце стиснулося.
Вона знала: це не просто бізнес. Це той світ, про який він попереджав.

Вечором він повернувся пізно. Розкуйовджене волосся, сорочка розстебнута на кілька ґудзиків, погляд — важкий, мов після бурі.
Вона стояла посеред кімнати, у білій сукні, ніби привид його совісті.

— Де ти був? — її голос зрадливо тремтів.
— Там, де ти не повинна бути, — холодно кинув він.
— Я твоя дружина, чи ні? — її слова пролунили, як виклик. — Маєш хоч крихту поваги до мене?

Він зробив крок до неї.
— У цьому світі повага нічого не варта. Тут або ти тримаєш владу — або тебе знищують.
— І тому ти живеш, як у клітці, тримаючи всіх на відстані? — її голос став тихішим. — Навіть мене?

Даніель глухо засміявся.
— Ти нічого не розумієш, Еміліє.
— Тоді поясни, — вона зробила крок уперед. — Я не боюся тебе.

Він різко притис її до стіни — не з болем, а з відчаєм. Його очі були темними, як ніч, що не знає світанку.
— Не розумієш... Мафія має свої закони. І вони жорстокі. Якщо вороги дізнаються, що я тебе кохаю — тебе вб’ють.

Вона застигла, вдивляючись у нього.
— То ти справді… боїшся за мене?
Він мовчав, але його пальці здригнулися, коли торкнулися її руки.

— Я можу витримати будь-яку небезпеку, Даніелю, — прошепотіла вона. — Але не твою байдужість.

Він дивився на неї довго. А потім тихо сказав:
— Ти навіть не уявляєш, що для мене значиш. Але в моєму світі… любов — це слабкість.

І він пішов, залишивши її серед тиші, де кожне слово боліло, як рана.
Емілія стояла нерухомо, але її серце вже знало:
вона стане його силою. Навіть якщо він сам цього ще не розуміє.