Розділ 11. Перша сварка, перший дотик

У маєтку панувала тиша, настільки густа, що навіть подих здавався зайвим.
Емілія стояла біля вікна у своїй кімнаті, вдивляючись у вечірнє небо. Холодний вітер з моря гойдав штори, ніби нагадував — вона не вільна, навіть тут.

Вона не чула, як двері відчинилися.
Даніель увійшов без попередження, як завжди. Його присутність наповнила простір — упевнена, темна, непохитна.

— Я чув, що ти наказала служниці не приносити вечерю, — його голос звучав рівно, але в очах уже палала буря.
— Бо не хочу їсти з людиною, яка вирішує за мене, що я маю робити, куди ходити і як дихати, — відповіла вона різко.

— Я намагаюся тебе захистити, — він зробив крок до неї.
— Від кого? Від себе? — вона відступила на півкроку, але погляд не відвела. — Це не турбота, Даніелю. Це контроль.

Він стискав щелепу, мов стримував себе, щоб не вибухнути.
— Я бачив, як ти розмовляла з охоронцем біля воріт.
— І що? Я запитала, котра година. Ти навіть це хочеш мені заборонити?

Він зупинився зовсім поруч.
— Ти не розумієш, у що втягнулася. Цей світ не про довіру.
— А твій світ — про страх, — її голос зірвався. — Про накази, обмеження і залізні двері.

Вона спробувала пройти повз нього, але він схопив її за зап’ясток. Не боляче — але міцно.
Її серце шалено забилося.
Він нахилився, і його подих торкнувся її шкіри.

— Ти навіть не уявляєш, що я відчуваю, коли бачу тебе поруч із кимось іншим, — прошепотів він.
— Ревнощі не є виправданням, — відповіла вона, але голос уже не звучав так упевнено.

Між ними залишалося кілька сантиметрів.
Її рука досі була в його.
Тиша розчинилася у напрузі, що горіла між ними.

— Еміліє... — його голос став глухим, майже зламаним. — Ти — моя найбільша помилка. І найбільша спокуса.

Її погляд ковзнув по його обличчю — сильному, гордому, небезпечному.
— А ти — мій страх, — сказала вона, — і все одно я не можу від тебе втекти.

Його пальці торкнулися її щоки. Один дотик — і світ навколо ніби зник.
Вона відчула, як її серце зрадницьки стискається.
Він нахилився ближче, так, що їхні подихи змішалися, але… не поцілував.

Він відступив, глибоко вдихнувши, ніби щойно стримав щось небезпечніше за кулю.
— Не зараз, — прошепотів. — Інакше я зроблю те, чого потім не зможу забути.

Він вийшов, залишивши її з палаючими щоками і тремтінням у грудях.
Це була їхня перша сварка.
І перший дотик, який усе змінив.