Розділ 9. Його ім'я - страх і спокуса

Маєток Россі потопав у розкошах і тиші.
Білий мармур, темне дерево, картини на стінах — усе виглядало, як у казці.
Але в цій казці не було місця коханню. Лише владі, страху і пристрасті, що пахла забороною.

Емілія стояла на балконі, вдивляючись у ніч.
Вітер грався її волоссям, шепотів щось про свободу, якої вона більше не мала.
Внизу, біля воріт, стояли озброєні охоронці. Її нове життя не мало виходу.

Вона стиснула пальці на перилах, коли почула за спиною тихий крок.
— Ти все ще думаєш про втечу? — голос Даніеля розрізав тишу, як лезо.

Вона не обернулася.
— А ти все ще боїшся, що я втечу?
— Я не боюся, — відповів він рівно. — Я звик контролювати.

Вона повільно повернулася до нього.
Його погляд був таким самим, як тієї ночі — темним, небезпечним, невловимим.
Карі очі дивилися так глибоко, що здавалося, він бачить її душу наскрізь.

— Ти не можеш контролювати серце, — прошепотіла вона.
— Моє — ні. Твоє — поки що можу, — його слова звучали впевнено, але у голосі ховалося щось інше.
Невпевненість. Страх. Бажання.

Він підійшов ближче, настільки, що вона відчула його подих на своїй шкірі.
— Чому ти мене боїшся, Еміліє? — тихо спитав він.
— Бо твоє ім’я — страх, — прошепотіла вона. — І спокуса одночасно.

Його рука торкнулася її щоки.
Тепло, обережно, наче він сам не розумів, що робить.
Вона завмерла, не знаючи, тікати чи наблизитися.

— Ти не така, як інші, — сказав він майже пошепки. — Ти дивишся на мене не як на монстра.
— Бо я бачу не тільки монстра, — відповіла вона, зустрівшись з ним поглядом. — Я бачу людину, яка боїться любити.

На мить він затримав подих.
А потім відступив, знову вдягнувши маску холодного мафіозі.

— Не шукай у мені добра, Еміліє.
— А якщо воно вже знайшлося? — її слова зависли у повітрі, як виклик.

Він зупинився біля дверей, не озираючись.
— Тоді воно загине. Бо все, що я торкаюся, приречене.

Двері зачинилися.
Вона залишилася сама — у темряві, що пахла ним.
І зрозуміла: страх і спокуса — це не дві різні речі.
Це два боки одного імені.
Його імені.
Даніель Россі.

---

Емілія довго стояла на балконі після того, як він пішов.
Та тиша, яку залишив після себе Даніель, була гучнішою за будь-які слова.
Вона не знала, коли зважилася повернутися — просто зробила крок у темряву кімнати, де ще відчувався його аромат.

Світло лампи м’яко ковзало по стінах, по його сорочці, що лежала на кріслі.
Він стояв біля вікна, спиною до неї, у розстібнутій сорочці, з руками в кишенях.
Його тінь на стіні виглядала сильнішою за самого чоловіка.

— Ти все ще тут, — тихо сказала вона.
— Не зміг піти, — відповів він не обертаючись. — Не цього разу.

Вона зробила крок ближче. Потім ще один.
Її пальці тремтіли, коли торкнулися його плеча.
Він обернувся, і в його погляді вже не було холоду.
Лише втома. Біль. І щось, що вони обидва намагалися заперечити.

— Чому ти залишилась? — спитав він.
— Бо навіть коли боюся тебе… я не хочу тікати, — прошепотіла вона.

Їхні погляди зустрілися, і світ зупинився.
Між ними не було слів — лише тиша, наповнена тим, чого вони так довго стримували.

Його рука торкнулася її обличчя, провела по щоках, зупинилася біля губ.
Вона не відвела погляду.
І тоді він поцілував її — спершу обережно, ніби просив дозволу. Потім сильніше, глибше, так, як цілують лише тих, кого більше не хочуть втрачати.

Світ навколо розчинився у подихах і шепоті.
Кімната наповнилася теплом і тінями, що танцювали під світлом лампи.
Вона відчувала, як його руки тримають її міцно, але ніжно, як серце б’ється в унісон із її власним.

Це було не просто бажання.
Це було прощення, виклик, порятунок і руйнування одночасно.

Коли він прошепотів її ім’я, воно прозвучало, як молитва.
А коли її пальці ковзнули по його спині — вона знала: ця ніч змінить усе.

І більше ніхто з них не зможе повернутися до колишнього.