Розділ 8. Весілля без кохання

День був ідеальний — надто ідеальний, щоб бути справжнім.
Небо сяяло, музика лунала, гості усміхалися, а флористи розставляли білі троянди, немов символ чистоти.
Тільки Емілія знала — це не весілля мрії. Це — пастка, обгорнута у мереживо.

Вона стояла перед дзеркалом у кімнаті нареченої.
Біла сукня обіймала її фігуру, легка фата спадала хвилями на плечі.
Віддзеркалення показувало дівчину, яку всі вважали щасливою.
Але в її очах — ні краплі радості.

— Ти виглядаєш приголомшливо, — промовила її подруга Софія, стиха поправляючи фату.
— Приголомшливо не означає щасливо, — тихо відповіла Емілія.

Двері відчинилися.
На порозі стояв Даніель — у чорному костюмі, бездоганний, як завжди.
Його погляд ковзнув по ній, затримавшись на мить довше, ніж слід.

— Усі чекають, — сказав він коротко.
— Тоді не змушуймо їх чекати, — вона підвела підборіддя, намагаючись виглядати спокійно.

Вони йшли поруч по мармуровій доріжці до вівтаря.
Навколо — усмішки, квіти, спалахи камер.
А між ними — холод, який не могли зігріти навіть сонячні промені.

Священик вимовляв слова, що звучали як вирок.
“Чи згодні ви… у горі й радості… вірності й любові…”

Емілія мовчала, доки її губи не вимовили:
— Так.

Даніель дивився на неї, і його “так” прозвучало майже як виклик.

Коли він одягнув їй обручку, їхні пальці торкнулися.
На мить усе зупинилося.
Її подих, його серце, увесь світ.
У цих кількох секундах — щось справжнє, глибоке, небезпечне.

А потім — оплески. Усмішки. Фотографи.
І жодної правди.

Після церемонії, коли всі розійшлися, вони залишилися наодинці у залі, де ще пахло свічками й вином.
Емілія стояла біля вікна, спиною до нього.
— Ми зробили це, — сказала вона холодно. — Тепер ти щасливий?
— Щастя тут ні до чого, — відповів він, наближаючись. — Це — обов’язок.

Вона обернулася.
— А що, якщо я ніколи не пробачу тобі цього?
— А що, якщо колись ти зрозумієш, що це врятувало тебе? — його голос був тихий, але твердий.

Вона гірко всміхнулася.
— Рятунок не має виглядати як в’язниця.

Він не відповів.
Тільки зробив крок ближче, подивився в її очі — і там, на мить, з’явилося те, чого не мав бачити ніхто:
сум.
І щось, схоже на кохання.