Увечері будинок Даніеля був занадто тихим.
Занадто спокійним, щоб не лякати.
Емілія стояла біля великого вікна, спостерігаючи, як небо темніє, як дощові краплі стікають по склу — одна за одною, мов сльози, які вона більше не могла пролити.
Їй здалося, що цей день тривав вічність.
Він — дивний, небезпечний, загадковий чоловік — не залишав її думок. Його голос звучав у голові, його погляд переслідував, навіть коли вона заплющувала очі.
Коли двері тихо відчинилися, вона не здивувалася.
Він просто увійшов. Так, ніби мав на це право.
Темний костюм, розстібнута сорочка, погляд, від якого у неї завмирало серце.
— Не спиш? — тихо запитав він.
— Не можу.
— Чому?
— Бо все це… не моє життя, — прошепотіла вона.
Він підійшов ближче.
— Тоді дозволь мені зробити його трохи кращим.
Вона підвела очі. І побачила в його погляді щось, що лякало більше, ніж зброя — щирість.
Він торкнувся її руки — обережно, ніби боявся зламати.
Його пальці були теплі, впевнені, сильні.
— Даніелю… — її голос здригнувся.
— Шшш… не бійся мене, — прошепотів він, і в його голосі вперше не було холоду.
Він нахилився ближче.
Відстань між ними зникла.
Вона відчула його подих, запах диму і кави, тепло, яке спалювало лід усередині.
Його губи торкнулися її чола — ніжно, повільно.
Ніби просив дозволу, ніби питав, чи має право.
Вона заплющила очі.
І тоді цей дотик став реальністю.
Ніжний, короткий, але справжній.
Він не вимагав нічого, не квапив, не ламав — просто був поруч.
Вперше за довгий час вона не почувалася самотньою.
— Я не хочу, щоб ти страждала, — сказав він тихо.
— А якщо це вже сталося?
— Тоді дозволь мені стати тим, хто зробить тобі легше.
Його рука лягла на її талію. Вона не відступила.
Дощ за вікном ставав гучнішим, світ за стінами — далі, розмитіший.
Залишилися лише вони двоє.
Ніч опустилася, як покривало.
І в цій тиші, серед блискавок і шепоту дощу, народилося щось, що не мало імені.
Ні кохання, ні пристрасть — просто момент, коли дві душі знайшли одна одну.
І жоден із них уже не зможе забути цю ніч.