Розділ 4. Його погляд - як постріл

Ранок у домі Даніеля почався з тиші.
Емілія прокинулася від м’якого світла, що пробивалося крізь шовкові штори. На столі поруч стояла таця — кава, круасан, келих апельсинового соку. Поруч — коротка записка.

> “Одяг залишено у гардеробній. Снідай. Потім знайди мене.”
— Д.

Її пальці ледь тремтіли, коли вона перечитувала ці кілька слів.
Вони звучали не як запрошення, а як наказ.
І все ж у цих літерах було щось магнітне — як він сам.

Вона вдягнула просту білу сукню, яку знайшла в шафі, й обережно вийшла в коридор.
Дім здавався лабіринтом — мармур, картини, холодні стіни.
Та коли вона побачила його, світ ніби зупинився.

Він стояв біля вікна в темному костюмі, з чашкою кави в руці.
Сонце падало на його обличчя, висвітлюючи різкі риси — міцну лінію щелепи, тінь щетини, карі очі, що світилися чимось глибоким і небезпечним.

— Доброго ранку, — тихо сказала вона.

Він повільно повернувся.
І його погляд… влучив у неї, як постріл.
Холодний, точний, наскрізь.

— Ти виглядаєш краще, ніж учора, — промовив він. — Це добре.
— Дякую, — ледь чутно.
— Хочеш знати, чому я тебе привіз сюди?

Вона мовчала, бо не знала, що сказати.
Він підійшов ближче. Один крок. Другий. Відстань між ними скоротилася до подиху.
Його аромат знову заплутав думки — щось між тютюном, деревом і владою.

— У твоїх очах я бачу біль, — сказав він тихо. — Але не слабкість.
— Ви нічого не знаєте про мене, — прошепотіла вона.
— Ще ні, — відповів він і в його голосі прозвучало щось небезпечне. — Але я дізнаюся.

Її подих збився.
Його пальці ледь торкнулися її підборіддя, підняли його — змусили дивитися просто в очі.
І в ту мить світ перестав існувати.

Даніель відступив. Повільно, мов стримуючи самого себе.
— Обідай зі мною сьогодні. Це не прохання, — сказав він, і пішов, залишивши за собою запах, який ще довго витав у повітрі.

Емілія стояла нерухомо, намагаючись знову дихати.
Вона не розуміла цього чоловіка. Але кожен його погляд, кожне слово змушувало її серце битися швидше.
Ні, це не було кохання.
Це було щось гірше — щось, від чого неможливо втекти.

Його погляд — як постріл. І він уже влучив просто в неї.