Розділ 2. Коли серце кричить від болю

Машина ковзала нічними вулицями, розтинаючи тишу.
Дощ стікав по вікнах, немов сльози, яких у неї вже не залишилося.
Емілія сиділа, стиснувшись у кутку шкіряного сидіння, ховаючи обличчя у його піджаку — теплому, але чужому.

Пахло дорого, небезпечно, чоловічо.
І все в ньому здавалося їй неправильним: цей спокій, ця сила, ці очі, що дивилися на неї, ніби бачили все.

— Хто тебе образив? — його голос був глибоким, майже гіпнотичним.
— Ніхто, — відповіла вона, відводячи погляд.
— Брехня не личить таким, як ти.

Він кинув короткий погляд у її бік. У темряві салону блиснув його годинник — холодний метал на засмаглій шкірі.
Вона стисла руки на колінах.

— Просто… я втекла.
— Від кого?
— Від себе. — її голос зірвався.

Мовчанка зависла між ними. Лише гуркіт дощу й тихе клацання пальців по керму.
Він не питав більше. Але його присутність заповнила весь простір, наче гравітація, від якої неможливо вирватися.

Коли машина зупинилася, вона помітила охоронців біля входу у величезний особняк. Світло ліхтарів грало на мокрому камені, і все виглядало так, ніби вона потрапила у світ, де немає випадковостей.

— Де я? — прошепотіла вона.
— У безпеці, — відповів він, виходячи першим.

Він відчинив двері, простягнув руку. Вона вагалася, але все ж поклала свою долоню в його.
Його пальці — гарячі, сильні, упевнені. Її — холодні й тремтливі.

Він повів її всередину — до простору, який пахнув владою.
У кожному русі, у кожному слові цього чоловіка відчувалася небезпека. Але разом із нею — щось інше.
Щось, що її лякало більше за все.

Бо коли він дивився на неї, її серце починало кричати. Не від болю. Від того, що вона жива.