Дощ падав, мов прокляття.
Краплі били по асфальту, розмиваючи світло ліхтарів і залишки її сліз. Емілія бігла без напрямку, у вечірній сукні, що промокла до нитки, — тією самою, у якій кілька годин тому сміялася, не знаючи, що її світ уже розбивається.
Телефон випав із рук і розлетівся на частини, коли вона побачила його — свого хлопця — в обіймах іншої. Її подих тоді зупинився, серце — теж. А тепер вона бігла від болю, який не можна було ні забути, ні пережити.
Десь позаду гримнув гуркіт грому, і в ту мить блискавка освітила чорний автомобіль, що зупинився біля тротуару. Скло опустилося повільно. З темряви визирнули очі — карі, холодні, уважні.
— Сідай, — пролунало низьке, владне.
Вона вагалася лише мить. Потім двері клацнули, і машина зникла у темряві разом із нею.
Всередині пахло шкірою, тютюном і небезпекою.
Він сидів поруч — чоловік, який не посміхався, але в чиєму погляді було щось невимовно сильне.
— Ти вся тремтиш, — промовив він, не відводячи очей.
— Це просто дощ, — збрехала вона.
Він простягнув їй свій піджак. Вона взяла його — і світ перевернувся.
Того вечора вона ще не знала, що цей чоловік зруйнує її тишу, зламає долю і навчить кохати по-справжньому.
Її звали Емілія.
Його — Даніель Россі.
І ця ніч стала початком історії, яку не стерти навіть кров’ю.