18

- Ти що мам??? Мамо, щось трапилося? - відчувши по тону матері, що схвильована вона далеко не через те, що Анжеліка не продзвонила їй.

- Тато потрапив до реанімації з інфарктом, лікарі не дають жодної надії, що вдасться стабілізувати його стан, Анжеліко, бери квиток на найближчий автобус, ти потрібна тут... - стримуючи сльози, повідомила новину що шокує новину їй мати.

- Мам, я скоро буду! - ковтаючи слова, глухим голосом сказала їй Анжеліка і перервала виклик.

 Алекс якраз виходив із душу і те, в якому стані сиділа Анжеліка з телефоном у руці, йому одразу не сподобалося. З її вигляду було помітно, що вона сильно схвильована, але від хвилювання не може підібрати потрібні слова.

- Нам потрібно виїжджати просто зараз, Алекс, - вона подивилася на нього очима, в яких уже зібралися сльози, але ще не стрибнули назовні.

 - Їдемо, звісно! Що трапилося, люба? - поспішно одягаючись, запитав Алекс.

Поки вони збиралися, Анжеліка розповіла йому про батька. Поспіхом вони попрощалися з тіткою. Утім розуміючи всю серйозність ситуації, вона й не затримувала їх.

-Бідний татко! Тільки б усе обійшлося! Він так став багато курити останнім часом. Ще й пограбування, смерть Макса... Він хоч і не подав знаку, але, здається, глибоко переживав трагедію мами, що трапилася з нею в молодості!" - переймалася Анжеліка.

-Скільки років твоєму батькові? - запитав Алекс.

-Шістдесят п'ять.- понуро відповіла Анжеліка.

-Медицина давно вже просунулася вперед, Анжеліка. Лікарям дедалі частіше вдається рятувати хворих з інфарктами без особливих наслідків для них. З твоїм татом усе буде добре!" - намагався хоч якось заспокоїти дівчину, яка не на жарт розхвилювалася, Алекс.

Анжеліка стискала кулачки, міцно заплющувала очі й молилася про себе всю дорогу.

-Господи... прошу, щоб усе було добре! Господи, будь ласка, щоб татка врятували! Будь ласка, Господи, - останню фразу вона тихо вимовила вголос.

Алекс почув і мовчки стиснув ще міцніше руку дівчини у своїй. Він гнав автомобіль так швидко, наскільки йому дозволяли правила дорожнього руху, і до сьомої години вечора вони під'їхали до самої лікарні.

 - Мені піти з тобою? - уважно подивившись на Анжеліку, запитав Алекс.

 Анжеліка однозначно не була готова, щоб мати дізналася всю правду про її коханого. І вже тим більше не в цій ситуації.

- Не треба.- коротко відповіла вона і поспішно вибігла з машини.

 У реєстратурі вона дізналася точний номер палати реанімації, куди завезли її батька. Піднявшись на четвертий поверх лікарні Анжеліка побачила, як мати, витираючи сльози хусткою, розмовляє з лікарем. Вона прискорила крок, лікар повідомляє про щось матері, не витримуючи новини, мама Анжеліки непритомніє. Анжеліка розуміє, що сталося щось страшне і непоправне.

 До цього зараз вона вже точно була не готова. Утім, як можна бути готовим раптово втратити найближчу людину на цій землі? Батькові було всього лише шістдесят п'ять років, його напружений ритм життя останнім часом, велика кількість роботи, негаразди в родині, вочевидь, дали навантаження на його не молодий організм.  Постійна зайнятість відвертала його від проблем зі здоров'ям. Серце іноді боліло і він глушив біль пігулками замість того, щоб звернутися до лікаря. Можливо, останні події остаточно навантажили його і серце не витримало.

 Інфаркт стався просто на роботі, під час наради. Швидка допомога під'їхала вчасно, надавши до реанімаційної першої допомоги, але в самій реанімації раптово стався другий інфаркт і слабке серце батька врятувати не вдалося.

Анжеліка написала одне коротке повідомлення Алексу:- "Тато помер". Весь цей час Алекс не їхав. Він чекав Анжеліку біля лікарні. Алекс був розгублений і не розумів, як йому вчинити в цій ситуації. З одного боку, йому хотілося негайно ж бути поруч з Анжелікою, щоб хоч якось утішити її. Але з іншого боку, він боявся нерозуміння її матері, адже Алекс завжди прекрасно пам'ятав, що він на цілих п'ятнадцять років старший за Анжеліку, і все не забував слова Анжеліки про те, що поки вона не готова знайомити його з батьками. Він не хотів підвести Анжеліку і не хотів, щоб перше знайомство з її матір'ю склалося саме за таких обставин. Алекс все ж ризикнув. Він не міг залишити Анжеліку наодинці зі своїм горем. Зателефонувавши їй він запитав:

- Якщо ти дозволиш, я буду поруч із вами весь цей час, я можу допомогти з похоронами, - наполягав він. Анжеліка ж усвідомлювала, що їй доведеться давати багато пояснень матері про те, хто такий Алекс, ким він їй доводиться, і вона не була готова до цього. Від цього їй було дуже кепсько на душі. Підтримка Алекса була необхідна їй зараз. На додачу до невтішного горя в неї додалося якесь незрозуміле почуття сорому перед батьками. Як багато останнім часом вона брехала їм! Брехала татові!  Сором і жаль були настільки сильні, що вони в буквальному сенсі стиснули її грудну клітку і скроні.  На частку секунди вона навіть спіймала себе на думці, що якби не прихований від батьків роман з Алексом, якби вона довше проводила час удома і приділяла батькові більше часу, то цього б не трапилося і тато був би живий. Анжеліка настільки занурилася у свої думки, що не помітила як до неї підійшла мати. Все ще не вірячи до кінця, що її чоловіка не стало, вона хоч якось намагалася заспокоїти Анжеліку, але не могла підібрати слова.

Анжеліка та її мати стояли вже в темному коридорі реанімації й обидві безмовно, витираючи сльози, дивилися у вікно. Місто жило своїм життям. Таксі роз'їжджало туди сюди, доставляючи пасажирів у потрібні точки призначення. Швидка допомога підвозила нових хворих у приймальне відділення. Мати й Анжеліка залишилися наодинці зі своїм горем. Вони так і простояли у важкому, тягучому мовчанні, не наважуючись промовити бодай слово підтримки одне одному, близько години, поки Анжеліка нарешті не вимовила.

-Поїхали додому, матусю. Я дуже втомилася... Завтра треба повідомити родичам, знайомим і готуватися до похорону...