13

-Відвези мене додому, будь ласка, нам із батьком треба якнайшвидше поїхати по маму, якщо встигнемо,  можливо, вона ще не поїхала... - попросила Анжеліка Алекса.

-Ми можемо прямо звідси вирушити на автовокзал, а якщо не знайдемо там твою маму, то поїдемо туди, де живе твій брат, - запропонував їй Алекс.

-Алекс, зрозумій, саме зараз я не готова знайомити тебе зі своїми батьками і пояснювати їм усе! Буде краще, якщо якийсь час вони не знатимуть про наші стосунки. Я не можу вгадати їхню реакцію! Раптом вони будуть проти і заборонять мені зустрічатися з тобою?! А вони можуть це зробити! Адже ти старший за мене на п'ятнадцять років! Я не можу ризикувати так тобою і нашими стосунками! Краще ваше знайомство перенести на більш сприятливий для всіх нас період... - з благанням у голосі промовила Анжеліка.

-Можеш не нагадувати мені щоразу, що я старший за тебе? Я сам це завжди чудово пам'ятаю! - трохи їдко промовив Алекс.

 У цей самий момент Анжеліка подивилася на нього такими винуватими, але прекрасними зеленими очима, що Алекс одразу ж пошкодував про сказане з такою інтонацією.

-Гаразд, поїхали, ангеле мій! Тільки як ти батькам поясниш, звідки в тебе зниклі прикраси?

-Так і скажу! Пішла по всіх ломбардах! Знайшла і викупила! - зметикувала одразу Анжеліка.

Алекс розсміявся. Так, по доброму, як сміється дід мороз у новий рік. Анжеліці від його реготу стало теж смішно. Всю дорогу додому вони їхали вже в більш піднесеному настрої, ніж раніше.

-Повідом мені обов'язково, коли звільнишся. Страшенно просто скучив за тобою! - він обійняв і пристрасно поцілував Анжеліку на прощання.

-Обовязково! Ще один іспит і канікули! Залишилося небагато Алекс, і я вся твоя! - заманливо промовила Анжеліка.

Коли Анжеліка підходила до будинку біля під'їзду вона побачила батька.

-Тату, ти вже відвіз маму й посадив на автобус?

-Так, за півтори години вона буде вже на місці. Сподіваюся, у неї все вийде. Сумнівний план... Але ти ж знаєш свою матір Анжеліка, якщо їй щось спаде на думку, то стояти на заваді в неї не варто... - безвідрадно промовив батько.

-Тату, я вирішила діяти сама.- сподіваючись втішити батька, почала Анжеліка.

-Що ти маєш на увазі? Що значить сама? Ну вся у свою матір! - перебив її батько.

-Заспокойся, тату, будь ласка! Я вирішила спробувати щастя і пройтися найближчими ломбардами. І в одному з них я таки знайшла наші прикраси. Я викупила їх. Поїхали заберемо маму звідти і нарешті скажемо моєму братику все те що про нього думаємо!

-Ну ти безумовно молодець донька. Зметикувала прямо так як треба! Мені все одно не подобається все це. Справа давно має бути в поліції. А твій брат і його компанія наркоманів мають відповідати за законом і крапка! А ми втрачаємо час. І якщо все зійде йому з рук, невідомо на що він здатний буде наступного разу! - з нотою жаху в голосі сказав їй батько.

Тим часом, через півтори години, мама Анжеліки вже під'їжджала до селища, в якому жила її рідна сестра, мати Макса.

-Як давно я тут не була, і як тут усе змінилося! Знайти б їх без зусиль! - подумала вона, підходячи до тієї вулиці, де приблизно має бути будинок її сестри.

-А ось же вони!- сказала сама собі мати Анжеліки.

 Несподівано швидко знайшовши їхній будинок, серед схожих одноманітних приватних будинків,  мати без зайвих роздумів прискорила ходу.

Вона помітила все той же затишний, чистий дворик, присадибну доглянуту ділянку. Побілені знизу дерева стояли геометрично рівно в ряд і на тлі яскраво-зеленої трави приємно тішили око, стомлене від урбаністичних пейзажів.  Вона росла тут, і в цьому будинку проходило все її дитинство і юність. Але вийшовши заміж за перспективного міського хлопця, мати Анжеліки, здавалося, без особливого жалю покинула рідну домівку.  Після смерті батьків її молодша сестра стала жити в цьому будинку. Нічого не змінюючи в обстановці будинку, Ірина, молодша сестра матері Анжеліки, навіть вийшовши заміж, просто підтримувала все в тому порядку, в якому цей будинок був при ще живих батьках.

 Хвіртка була не зачинена, мати Анжеліки, не знайшовши жодної душі, безперешкодно пройшла подвір'ям і увійшла в будинок. Коли вона переступила поріг будинку, настрій її змінився в протилежний бік. Від побаченого мурашки побігли по всьому її тілу і волосся на потилиці піднялося дибки. Кілька секунд вона навіть відчувала ворушіння волосся на голові. Від цього вона підняла руку, почухала голову, впавши громіздко на поламаний стілець при вході, і ошелешено промовила:

-Ну і нуууу...!

   Те, що вона побачила, дійсно вразило її найсильнішим чином. Напівпорожній будинок, з брудними і прокуреними шторами на вікнах, з нез'ясовним смородом, що долинав з кожного кута і кожної щілини. З мишачими і щурячими екскрементами всюди і величезними павуковими сітками з павуками. Така павукова сітка начебто відчувалася в неї зараз у животі, в районі шлунка. І її, наче хтось невидимою рукою повільно натягував у протилежний бік. Їй стало погано від побаченого.

 -Ірінааа! - тихо вимовила вона й почула шурхотіння ніг у дворі.

-Маргарита!?

На матір Анжеліки дивилася виснажена з змученими очима, брудними від землі руками і вицвілим старим фартухом жінка. На її гумових калошах був такий шар засохлого болота, що виявилося, що вона насилу піднімає ноги. Зі сльозами на очах Маргарита стрімко попрямувала до сестри і, обійнявши її, тихо запитала: