Його ім’я Джек

Він ішов, похитуючись. Ноги ледь тримали його. Він був немов п’яний, хоч в його роті вже цілу вічність не було ані краплі алкоголю. Брудні, збиті черевики чіплялися об сухе коріння дерев. Переплетене коріння під ногами, сплутані гілки над головою. Куди не глянь — наче сухі видовжені пальці з покривленими суглобами, що тягнуться кудись і не здатні дотягнутися. 
Ліхтар в його замерзлій руці світив, та майже не освітлював дороги. Мерехтливе світло, ладне в будь яку мить сгаснути. Сховане всередині ретельно вичищеної пустої ріпи, воно весь час тремтіло і тьмянішало. Нині свічки вже не ховають в ріпах. Зараз люди використовують для цього гарбузи. Він бачив їх — великі, з вирізаними на них дикими усмішками.
Він дивився на ті гарбузи і в кожному з них бачив самого себе. Потягнувшись вільною рукою, він торкнувся своєї щоки. Так і є. Його губи були розтягнуті в посмішці. Він знав, що завжди посміхається. Тією ж радісною несамовитою посмішкою. Вона із ним завжди. Як і відблиски вогню у його очах. Зі сторони здавалося, що вогонь не просто відображається в зіницях, а горить всередині них. Він знав це, бо чув від людей. Вічність тому, коли ще був живим. Чув від неї…
Як же його звали в ті часи? Пригадати було важко. Вже тисячі років він знав лише одне — дорогу крізь темряву із ріпою-ліхтарем у руках. Крок за кроком. Крізь холод, що проймав до самих кісток. Цей холод змучив його, і він не знав від нього порятунку. Ані довгий плащ, ані широкополий капелюх не здатні були зігріти його. Ніщо не було здатне.
Проте кожний крок був сповнений надії. Тліючого сподівання, що цього разу морок розсіється. Що нарешті він побачить попереду бодай щось. Когось. І його самотні мандри нарешті закінчаться. Але цього не відбувалося і він продовжував блукати землею. Без відпочинку. Надія була найбільшим його покаранням.
Проте раз на рік все змінювалося. Протягом одного вечора його самотність ставала не такою безмежною. Він відчував навколо себе інші душі, їхня присутність поруч дратувала його органи чуття. В такі вечори він бачив дивні тіні. Однак не був впевнений, що то саме люди, а не інші духи. Надто схоже вони виглядали. І тоді світло в його руці починало тремтіти ще сильніше. Воно наче пульсувало. І його охоплював страх, що воно може от-от згаснути.
Він точно знав, де знаходяться людські душі. Він міг відчувати їхнє тепло крізь стіни будинків, всередині яких вони ховались. Він хотів би увійти всередину і випити це тепло. Він знав, що тоді і йому самому стало б тепліше. Та він не міг. Його спиняли ті палаючі гарбузи на порогах та вікнах. І в кожному з гарбузів він вбачав своє відображення, наче в дзеркалі.
Колись він любив дивитися в дзеркала. В ті часи за життя він був вродливим і статним. Ніхто не міг тягатися з ним. Він з легкістю міг кинути виклик самому дияволу. І вийти переможцем. Якась згадка ворухнулась в його голові. Так і було. Колись він кинув виклик самому дияволу та переміг. Але диявол не вибачає такого зухвальства. Ніхто не вибачає.
Холодно. Він сильніше закутався в плащ та натягнув капелюха нижче на чоло. Пара густими хмарками виривалося з його рота. Він бачив ці хмарки в світлі свого ліхтаря. Холодно і йому не зігрітись. Хіба що він таки зможе дотягнутися до незахищенної душі та увібрати її тепло. Він притисне її до себе так міцно, як за життя міг обіймати тільки ту, про яку думав, що кохав. І так само, як та, яка думала, що кохає його, незахищена душа тихо видихне його ім’я: Джек…
Його ім’я. Спогади про те, ким він був і кого кохав, почали тьмянішати. Затухати, як мерехтливе світло його маленького ліхтаря. Але бажання зігрітися стало тільки сильнішим. Випроставшись, він продовжував іти уперед. Всього один вечір на рік, коли його світло може вихопити попереду потрібну йому душу. Тоді він не буде зволікати. Останнім, що вона побачить у своєму житті, буде його щаслива посмішка.