Розділ 38. Поза графіком

Дем’ян

Я прокинувся не від пронизливого звуку будильника, який роками розрізав мій ранок рівно о п'ятій нуль-нуль, а від тиші.

 Десь за великими панорамними вікнами нашого орендованого будинку шумів океан. Хвилі ліниво накочувалися на пісок, розбиваючись із глухим, ритмічним звуком. Це був єдиний ритм, який сьогодні мав значення. Ніяких секунд. Ніяких серцевих скорочень на екрані смарт-годинника і ніяких графіків навантаження.

Я розплющив очі й повернув голову.
Єва спала поруч. Вона лежала на животі, розкинувши руки, і її обличчя було наполовину сховане в білосніжній подушці. Тонке простирадло сповзло до самої талії, оголюючи плавну лінію її спини. Ранкове сонце, що пробивалося крізь напіввідкриті жалюзі, малювало на її шкірі золотисті смуги.

Я дивився на неї і відчував, як всередині розливається той самий гарячий, важкий спокій, до якого я ніяк не міг звикнути.

 Минув рік. Рік із того дня, коли ми вийшли з кабінету ректора, зламавши систему Артура Стерлінга. Рік відтоді, як вона перетнула фінішну лінію і впала мені на груди.

За цей час ми виграли багато забігів. Ми побудували нову тренувальну базу. Ми створили свої власні правила. Але найголовнішу перемогу я здобував щоранку, коли бачив її такою. Розслабленою. Беззахисною. Справжньою.

Вона більше не ховала своє тіло від мене. Не стискалася в грудку під час сну, очікуючи удару. Її дихання було глибоким і рівним.

Я повільно простягнув руку і торкнувся її спини. Мої пальці ковзнули по теплій, гладкій шкірі, окреслюючи лінію хребта. Єва ледь чутно зітхнула уві сні, але не відсторонилася. Навпаки, її тіло інстинктивно подалося назустріч моєму дотику.

Ця абсолютна, беззаперечна довіра зводила мене з розуму. Раніше я думав, що моя влада над нею полягає в умінні змусити її бігти через біль. Я помилявся.

 Моя справжня влада була тут, у цьому ліжку, де вона добровільно віддавала мені контроль над кожною клітиною свого тіла.
Моя долоня спустилася нижче, погладжуючи її поперек. Я нахилився ближче, вдихаючи аромат її волосся. Суміш кокосового шампуню, сонця і її власного, неповторного запаху, який діяв на мене сильніше за будь-який адреналін.

— Дем’яне... — її голос прозвучав хрипко, розморено. Вона не розплющила очей, лише злегка повернула голову в мій бік.

— Спи, — прошепотів я, торкаючись губами її оголеного плеча. — Ще дуже рано.

— Котра година? — вона спробувала піднятися на ліктях, але я м'яко натиснув рукою їй між лопаток, змушуючи знову лягти на матрац.

— Це не має значення, Єво. Ми у відпустці. 

Вона тихо засміялася. Цей звук вібрував у мене під долонею.

— Тренер Норд каже, що час не має значення? Я точно ще сплю. Або ти захворів.

Я перекинув ногу через неї, опиняючись зверху, але не навалюючись усією вагою. Я просто зафіксував її під собою, змушуючи відчути мою присутність кожним міліметром шкіри. Вона нарешті розплющила очі. У них ще плавали залишки сну, але темні зіниці вже почали розширюватися.

— Тренер Норд залишився за тисячі кілометрів звідси, — мій голос став нижчим. Я провів обома руками по її боках, зупиняючись на талії. — Тут тільки я. І ти. І найближчі два тижні ти не побачиш жодної бігової доріжки.

Єва вигнулася піді мною, немов кішка. Її руки потягнулися до мого обличчя. Прохолодні пальці торкнулися моїх щік, провели по лінії щелепи, заплуталися у волоссі.

— Жодного бігу? — вона прикусила нижню губу, і цей простий жест миттєво змусив мою кров закипіти. — Тоді чим ми будемо займатися весь цей час?

— Я щось придумаю, — я нахилився і притиснувся губами до її шиї. 

Я відчув, як її серце миттєво прискорило ритм. Пульс зашкалював. Я знав її тіло краще, ніж своє власне. Я знав, як вона реагує на мій голос, на мої дотики. Я знав, що зараз її дихання зіб'ється, а шкіра вкриється сиротами, незважаючи на ранкову спеку.

І я не помилився. Єва різко вдихнула повітря, коли мій язик повільно провів по її ключиці. Вона міцніше стиснула моє волосся, притягуючи мене до себе.

Я не поспішав. У нас був весь час світу. Жодних розкладів, тренувань, та дзвінків від спонсорів. Ми були абсолютно ізольовані від того світу, де нам доводилося бути сильними. 

Тут, у цьому будинку над океаном, ми могли дозволити собі розчинитися одне в одному. Мої руки ковзнули нижче. Я повільно перевернув її на спину. Вона не пручалася. Її очі дивилися на мене з тією сумішшю покори та виклику, яка зводила мене з розуму з першого дня нашого знайомства. Тільки тепер у цьому погляді не було страху. Було лише чисте, оголене бажання.

Я цілував її так, як цілують повітря після довгого занурення. Глибоко, жадібно, не залишаючи їй жодного шансу на вдих. Мої пальці сплелися з її пальцями, притискаючи її руки до подушки. Це був мій улюблений жест. Дрібна ілюзія того, що я все ще тримаю її в полоні. Але ми обоє знали, що єдиним полоненим тут був я.

— Дем’яне... — вона видихнула моє ім'я просто мені в губи.

Я відірвався від неї, щоб зазирнути в очі. Вони були майже чорними. Її груди важко здіймалися.

— Що? — прошепотів я, проводячи великим пальцем по її нижній губі.

— Не зупиняйся.

Я усміхнувся.

— Ти забула правила, Стерлінг? Тут темп задаю я.

Вона знову тихо засміялася, але її сміх обірвався тихим стогоном, коли моя рука ковзнула по її животу вниз. Я спостерігав за тим, як змінюється її обличчя. Як розслаблення змінюється напругою, як насолода стирає з її пам'яті всі залишки тривог.

Я любив цю владу. Владу дарувати їй цей стан, де немає нічого, крім моїх рук і її відчуттів. Я був її тренером, її чоловіком, її захисником. І кожної ночі, кожного ранку я доводив їй, що мій контроль — це найкраще, що могло з нею статися.

Ми рухалися разом. Повільно. Розтягуючи кожну секунду, наче вона тривала вічність. Її тіло було ідеальним інструментом, і воно відгукувалося на кожен мій рух з такою самою віддачею, як і на біговій доріжці. Вона вигиналася назустріч мені, її нігті залишали гарячі сліди на моїй спині.