Розділ 37. Наші правила

Єва

Пів року — це багато чи мало? Раніше я вимірювала час секундами на табло. Кожна мить була або перемогою, або поразкою. Зараз час став наповнений сенсом, який неможливо зафіксувати жодним секундоміром.

Ранок у нашій спільній квартирі завжди починався однаково. Без різкого сигналу будильника, який раніше вривався в мій сон. Тепер я прокидалася від того, що сонячний промінь лоскотав мою шкіру або від ледь відчутного руху поруч.

Я розплющила очі й усміхнулася в подушку. Повітря в спальні було свіжим, пахло ледь вловимим ароматом кави, що вже доносився з кухні. Дем'ян завжди вставав раніше. Це була його незмінна звичка, його власна дисципліна, яка тепер працювала не на виснаження, а на наш затишок.

Я перевернулася на спину, розтягуючи м’язи. Тіло відгукувалося приємною млостю. Більше не було того тупого, ниючого відчуття перевтоми в суглобах. Я бігала. Багато бігала. Але тепер мій біг був схожий на політ, а не на втечу від розстрільної команди.

Я підвелася, накинувши на плечі його сорочку, вона все ще була мені завеликою, доходячи майже до середини стегна. Босоніж я вийшла в коридор. Прохолода паркету приємно охолоджувала ступні.

Дем'ян стояв на кухні, спиною до мене. На ньому були лише спортивні штани. Я завмерла в дверях, милуючись грою м’язів на його широкій спині. Кожен рух був чітким та вивіреним. Він наливав каву в наші улюблені чашки.

Я підійшла ззаду й обхопила його за талію, притиснувшись щокою до гарячої шкіри між лопатками. Він не здригнувся. Він знав, що я там, ще до того, як я переступила поріг кухні. Його рука накрила мої долоні, притискаючи їх міцніше до свого живота.

— Прокинулася, чемпіонко? — його голос вібрував у моїй голові, низький і оксамитовий.

— Не називай мене так, — пробурмотіла я йому в спину. — Я просто Єва.

— Ти — Єва, яка вчора встановила новий особистий рекорд на тренуванні, — він повільно розвернувся в моїх обіймах, не відпускаючи моїх рук. — Тож ти — чемпіонка. Моя чемпіонка.

Він нахилився і поцілував мене в лоб. Потім у кінчик носа. Його погляд був теплим, позбавленим тієї крижаної оболонки, якою він захищався від світу, коли ми тільки познайомилися.

Ми снідали в тиші, дивлячись на місто, що прокидалося за великим панорамним вікном. На екрані телевізора, який працював без звуку, промайнув заголовок новин. Я побачила знайоме прізвище.

 Артур Стерлінг. Репортаж про продаж його активів, про черговий судовий розгляд через фінансові махінації.

Я відчула, як на мить всередині щось стислося. Але це не був страх. Це був легкий сум за людиною, яка так і не зрозуміла, що справжня сила не в грошах та воаді, а в здатності відпускати.

Дем'ян помітив мій погляд. Він простягнув руку через стіл і накрив мою долоню своєю.

— Він більше не має значення, Єво.

— Я знаю, — я перевела погляд на Дем'яна. — Просто дивно. Раніше мені здавалося, що він — центр Всесвіту. А тепер він просто... Далекий і неважливий.

Ми допили каву і почали збиратися на стадіон. Це було наше партнерство. Він більше не був моїм куратором у розумінні університету, бо після того скандалу він пішов із кафедри, відкривши власний тренувальний центр для професійних атлетів. Я була його головним проєктом. Але тепер наші стосунки на доріжці будувалися на розмовах.

Коли ми вийшли на старт, сонце вже піднялося вище. Стадіон був нашим місцем сили.

— Сьогодні працюємо над стартовим розгоном, — сказав Дем'ян, звично засікаючи час. — Я хочу бачити ту саму агресію, що й у фіналі, але з м'якішим переходом. Відчуй доріжку. 

Я стала в колодки. Всередині панував ідеальний спокій. Я заплющила очі на мить. Тільки моє дихання і його голос.

— На старт... увага...

Постріл.

Я зірвалася з місця. Тіло працювало як ідеально налагоджена машина, але розум був вільним. Я не думала про те, що мені треба бути кращою за когось. Я просто насолоджувалася швидкістю. Вітром у вухах та ритмом власного серця.

Я пробігла дистанцію і зупинилася, важко дихаючи. Дем'ян підійшов до мене, дивлячись на секундомір. На його обличчі з’явилася та сама хижа, горда усмішка, яку я так любила.

— Ідеально, — сказав він, прибираючи пасмо вологого волосся з мого обличчя. — Ти готова до міжнародного відбору.

— Ми готові, — виправила я його.

Він обійняв мене, ігноруючи мій піт і гаряче дихання. Ми стояли посеред порожнього поля, і я відчувала, що нарешті перебуваю саме там, де маю бути.

Дем’ян

Вечір опустився на квартиру м’яко, приносячи з собою приємну втому після насиченого дня. Єва була у ванній, я чув шум води за стіною. Я сидів на дивані, переглядаючи графіки її результатів за останні пів року.

Це була неймовірна трансформація. Не тільки її результатів, а її самої. Вона більше не була жертвою. Вона була жінкою, яка знає свою ціну. І щоразу, коли я дивився на неї, я відчував, як у мені з новою силою спалахує та сама залежність.

Я часто думав про це слово. Залежність. Раніше я вважав, що це слабкість. Що тренер не може залежати від учня. Що чоловік не має залежати від жінки настільки сильно. Але Єва навчила мене іншого. Вона навчила мене, що залежність може бути взаємною підтримкою. Що дві зламаних людини можуть створити щось ціле й досконале, якщо перестануть боротися за владу один над одним.

Шум води припинився. За мить двері ванної відчинилися, і Єва вийшла, загорнута в пухнастий білий халат. Її обличчя було розпареним, рожевим, а очі сяяли.

Вона підійшла до мене і сіла на килим біля моїх ніг, поклавши голову мені на коліна. Я почав повільно розчісувати її вологе волосся пальцями.

— Про що ти думаєш? — прошепотіла вона, заплющуючи очі.

— Про те, як сильно все змінилося, — я відклав планшет убік. — Про те, що я колись хотів тебе просто контролювати. Хотів бути твоїм господарем, щоб захистити від Артура.

Єва підняла голову, дивлячись на мене знизу вгору.