Розділ 36. Тільки мій голос

Єва

Стадіон ревів. Цей звук не був схожий на звичний шум натовпу — це був єдиний, потужний організм, який дихав адреналіном і очікуванням. Величезні прожектори засліплювали, перетворюючи бігові доріжки на яскраво-помаранчеві вени, що пульсували під ногами. Пахло розігрітою гумою, свіжоскошеною травою з футбольного поля всередині та чимось тривожним, ніби запахом великої напруги.

Я стояла у підтрибунному приміщенні, намагаючись втихомирити шалений ритм серця. Мої пальці мимоволі стискалися в кулаки, впиваючись нігтями в долоні. На мені була нова форма — чорна, облягаюча. Без логотипів спонсорів мого батька. Без його імені на моїй спині. Тільки я.

— Хвилюєшся? — почула я знайомий, отруйний голос за спиною.

Я застигла. По спині пробіг холод, який не мав нічого спільного з кондиціонерами манежу. Я повільно розвернулася.
Батько стояв за три метри від мене. Він виглядав бездоганно, як і завжди: темно-синій костюм, ідеально біла сорочка, жодної зайвої зморшки на обличчі. Він тримав руки в кишенях штанів, дивлячись на мене з тією самою сумішшю зневаги та розчарування, якою випалював мою впевненість впродовж вісімнадцяти років.

— Ти виглядаєш жалюгідно в цьому лахмітті, Єво, — процідив він, підходячи ближче. Його очі сканували мене, наче несправний товар. — Думаєш, якщо ти змінила куратора, ти раптом стала чемпіонкою? Без моїх грошей, і моєї підтримки ти — просто дівчинка, яка вміє швидко бігати. І сьогодні стадіон це побачить.

Я зробила глибокий вдих. Раніше після таких слів я б почала виправдовуватися. Мої плечі б опустилися, а в очах забриніли б сльози. Але зараз я дивилася на нього і бачила лише втомлену від власної влади людину.

— Ти помиляєшся, — мій голос прозвучав напрочуд рівно. — Я більше не дівчинка, яка намагається тобі догодити. Я жінка, яка сьогодні поверне собі своє ім'я. І мені не потрібна твоя підтримка, щоб перетнути фінішну пряму. Мені достатньо того, що я нарешті перестала тебе боятися.

Батько криво посміхнувся.

— Подивимося, що ти скажеш на сотій метрівці, коли в тебе почнуть відмовляти легені, а твій «тренер» не зможе підбігти і витерти тобі соплі. Ти програєш, Єво. І коли ти приповзеш до мене на колінах після цього фіаско, двері мого дому будуть зачинені.

Він розвернувся і пішов геть, карбуючи кроки по бетонній підлозі. Я дивилася йому в спину, і вперше в житті мені не хотілося побігти слідом. Вузол у моїх грудях, який затягувався роками, раптом розслабився.

— Не слухай його.

Я здригнулася, коли на мої плечі лягли великі, гарячі долоні. Дем'ян з'явився нізвідки, як завжди, відчуваючи мою потребу в захисті. Він розвернув мене до себе, змушуючи подивитися йому в очі. У цій напівтемряві коридору він здавався ще вищим та владнішим. Його погляд був зосередженим і темним.

— Він намагався влізти тобі в голову, — Норд провів великим пальцем по моїй вилиці. — Це єдине, що він може робити.

— Я знаю, — я притулилася чолом до його грудей, вдихаючи знайомий запах. — Він сказав, що я програю без нього.

Дем'ян обхопив моє обличчя долонями, змушуючи мене випрямитися. Його очі були за кілька сантиметрів від моїх.

— Слухай мене уважно, Стерлінг. Ти зараз вийдеш на ту доріжку. Там буде шум десяти тисяч людей. Там буде твій батько, який чекає на твою поразку. Там будуть твої суперниці, які хочуть на твоє місце. Але в цьому всьому, ти маєш чути тільки мій голос.

Він нахилився нижче, обпалюючи моє вухо гарячим подихом.

— Я буду з тобою на кожному метрі. Ти біжиш зі мною. Відчуй мій дотик на своїй шкірі. Пам'ятай, як мої руки розминали твої м'язи сьогодні вранці. Ти готова. Ти — найкраща.

Він відсторонився і на мить притиснув свої губи до мого чола. Це був не поцілунок коханця, це було тавро. Його знак на мені.

— Йди і забирай те, що твоє по праву.

Я виходила на світло під супровід оглушливого реву трибун. Стадіон вибухнув звуками. Я підійшла до своєї четвертої доріжки. Мої руки ледь помітно тремтіли, коли я почала встановлювати стартові колодки. Кожен рух був доведений до автоматизму. 

Я не дивилася на VIP-ложу, де, я знала, сидів мій батько з біноклем у руках. Я не дивилася на суперниць. Я дивилася на фінішну пряму. Сто метрів. Десять секунд, які мали розділити моє життя на «до» і «після».

— На старт!

Я опустилася на коліна. Холодна гума доріжки торкнулася моїх пальців. Я відчула, як м'язи стегон напружилися, готові до вибуху. Світ навколо почав стискатися, перетворюючись на вузький тунель. Шум трибун відійшов на задній план, ставши лише фоновим гулом.

— Увага!

Я підняла таз. Моє тіло перетворилося на натягнуту струнку. Серце гупало в самих вухах, наче молот по залізу. І в цю мить я справді почула його. Я почула голос Дем'яна десь у середині свого черепа. Його спокійний, владний тембр, який наказував: «Чекай... чекай... зараз...»

Постріл.

Я вилетіла з колодок, наче куля. Перші кроки були короткими і потужними. Мої шипи впивалися в доріжку, вириваючи з неї енергію. Я не бачила нікого поруч. Тільки помаранчеву лінію перед собою.

Десять метрів. Розгін. Тіло почало випрямлятися. Я відчувала, як кожен м'яз працює на межі.

Тридцять метрів. Перехід. Я набрала максимальну швидкість. Повітря свистіло у вухах, обпікаючи обличчя. Я була не просто дівчиною, а наймогутнішою силою.

П'ятдесят метрів. У цей момент зазвичай наступала найважча мить. Легені починали палати, а мозок кричав: «Досить! Зупинись! Тобі боляче!» Це був момент, коли голос мого батька раніше завжди перемагав, змушуючи мене затискатися від страху помилки.

Але зараз я чула інше. «Дихай, Єво. Відпусти себе і біжи до мене».

Я не просто тримала темп, я почала прискорюватися. Мої ноги рухалися з такою швидкістю, що я перестала їх відчувати. Моє тіло і його воля. Я відчувала себе абсолютно невагомою.

Сімдесят метрів. Я бачила боковим зором, як суперниці залишаються позаду.