Розділ 35. Одне ціле

Норд

Я стояв біля вікна в кабінеті, поки Єва збирала свої речі. Сонце вже хилилося до заходу, забарвлюючи стіни в колір перестиглого персика. Всередині мене все ще гула напруга, наче після багатогодинного марафону. 

Кабінет ректора залишився позаду, батько Єви пішов, залишивши по собі лише шлейф дорогого парфуму та отруйну порожнечу. Ми перемогли, але ця перемога мала специфічний присмак... присмак повного розриву з минулим.

Я обернувся. Єва сиділа на дивані, затиснувши в руках порожній кухоль. Вона виглядала втомленою, але в її поставі більше не було тієї звичної готовності стиснутися від удару. 

Вона дивилася в одну точку, і я знав, що зараз у її голові з шаленою швидкістю прокручуються сценарії майбутнього. Майбутнього, де немає батьківських грошей, немає гарантованого місця в збірній, немає нічого, крім її ніг та мого голосу.

Я підійшов і сів поруч. Диван просів під моєю вагою. Єва не здригнулася — вона миттєво притулилася до мого боку, шукаючи тепла. Моя рука автоматично лягла їй на плечі, притягуючи ближче.

— Ти розумієш, що ми зробили? — тихо запитала вона, не піднімаючи голови.

— Ми повернули тобі право вільно жити, — відповів я, вдихаючи запах її волосся. — Решта лише технічні деталі.

— Він не зупиниться, Дем’яне. Він знайде спосіб перекрити кисень. Університет — це лише початок.

Я розвернув її до себе, піднімаючи її підборіддя двома пальцями. Її очі були темними, глибокими, сповненими затаєної тривоги.

— Послухай мене уважно, Стерлінг. Ти більше не одна. Усе, що він намагатиметься зробити, тепер проходитиме крізь мене. Я — твій захист. А щодо спорту... Завтра ми вийдемо на стадіон. І ми працюватимемо так, як ніколи раніше. Бо тепер ти бігтимеш не за медалі для Артура. 

Я бачив, як у її очах спалахнув той самий вогонь, який я так старанно роздмухував впродовж місяців. Вона кивнула.

Наступного ранку стадіон зустрів нас порожніми трибунами і холодним туманом. П’ята тридцять. Час, коли світ ще спить, а ми вже на межі.

Я стояв біля фінішної прямої, спостерігаючи за розминкою Єви. Її рухи були чіткими та професійними. Вона більше не була тією наляканою дівчинкою, яка боялася зробити зайвий крок. Кожен натяг м’язів, кожен вдих був усвідомленим. Вона контролювала своє тіло так, як я вчив її з першого дня.

Але було дещо ще. Синергія.
Я відчував її пульс, навіть не дивлячись на монітор. Я знав, коли вона готова до ривка, за секунду до того, як її кросівки відштовхнуться від покриття. Це був не просто зв’язок тренера і спортсмена. Це було щось значно глибше. 

— Готова? — запитав я, піднімаючи руку.

— Готова.

Вона стала в колодки. Напруга в повітрі стала майже відчутною на дотик. Я натиснув на старт. Вона зірвалася з місця, наче випущена стріла. Крок — потужний, широкий. Плечі розслаблені, голова нерухома. Вона не просто бігла, вона різала повітря. Я рухався паралельно з нею за кромкою поля, не зводячи з неї очей.

— Тримай! Не збавляй темп на повороті! — крикнув я, і вона миттєво відреагувала, нахиляючи корпус.

На фінішній прямій вона виклалася повністю. Її обличчя було напружене, а жили на шиї здулися. Вона перетнула лінію і впала мені на руки, ледь не збивши з ніг.

 Я підхопив її, відчуваючи, як її серце б’ється об мої груди, наче спійманий птах.

— Час... який час? — прохрипіла вона, ковтаючи ротом холодне повітря.

Я глянув на секундомір і відчув, як по спині пробіг холод.

— Ти зняла ще дві десяті, — прошепотів я. — Це рівень фіналу Європи, Єво.

Вона підняла на мене очі, блискучі від поту та тріумфу. Вона засміялася... вперше так щиро і голосно. Я притиснув її до себе, не звертаючи уваги на піт і її важке дихання.

 Ми були одним цілим. Одним механізмом, який нарешті запрацював на повну потужність.

Вечір у квартирі був тихим. Ми не вмикали світло у вітальні, дозволяючи напівтемряві приховати нашу втому. Єва лежала на дивані, поклавши голову мені на коліна. Я повільно розчісував пальцями її волосся, насолоджуючись цією короткою миттю спокою перед фінальним забігом, що мав відбутися за два дні.

— Ти віриш, що ми зможемо? — прошепотіла вона.

— Я не вірю, я знаю. Твоє тіло готове. Ти — готова.

Вона піднялася, сідаючи навпроти мене. Вона була в моїй старій футболці, яка звисала з її плечей, оголюючи ключиці. Вона виглядала такою тендітною і водночас неймовірно сильною.

Єва простягнула руку і торкнулася мого обличчя. Її пальці, обережно обвели контур моїх губ. Я відчув, як всередині мене прокидається та сама «маленька залежність», яка вже давно стала моєю головною слабкістю і головною силою.

— Дем’яне, — прошепотіла вона, подаючись вперед.

Я не став чекати. Я обхопив її обличчя долонями і впився в її губи. Поцілунок був глибоким, терпким, сповненим адреналіну та ніжності. Усі кордони остаточно зникли. Більше не було тренера Норда та студентки Стерлінг. Був тільки я — чоловік, який знайшов свій єдиний сенс, і вона — жінка, яка дозволила себе врятувати, щоб врятувати мене у відповідь.

Я повільно повалив її на диван, накриваючи своїм тілом. Мої руки ковзнули під футболку, торкаючись її гарячої шкіри. Кожен її вдих, кожен тихий стогін відлунював у моєму власному пульсі. Ми рухалися в одному ритмі, так само, як на стадіоні, але тепер це була зовсім інша дистанція. Дистанція, на якій не було фінішу.

Я цілував її шию, ключиці, плечі, відчуваючи під губами її шалений пульс. Вона обхопила мою шию руками, притягуючи ближче, і я зрозумів, що більше ніколи не зможу дихати без неї.

— Ти моя, — прошепотів я їй у саме вухо. — Ти чуєш? Тільки моя.

— Твоя, — видихнула вона, закидаючи голову назад. — Завжди.

У цю мить я зрозумів, що б не підготував Артур Стерлінг, яку б пастку він не розставив на фінальному відборі, він уже програв. Бо він ніколи не мав того, що маємо ми. Справжньої синергії. Справжньої сили, яка народжується не з болю, а з любові.