Розділ 34. Кабінет ректора

Єва

Важкі дубові двері приймальні здавалися нездоланною перешкодою ще кілька місяців тому. Тоді я приходила сюди з опущеною головою, щоб підписувати папери про фінансування, які мій батько шпурляв на стіл секретарки. Зараз я стояла перед цими дверима і відчувала лише легкий холод дерев’яної ручки під своїми пальцями.

З-за зачинених дверей кабінету ректора долинали приглушені голоси. Точніше, один голос. Артур Стерлінг не звик говорити тихо. Його баритон вібрував від люті, пробиваючись крізь товсті стіни.

Я штовхнула двері і переступила поріг.
Секретарка за столом підскочила, намагаючись мене зупинити, але я навіть не глянула в її бік. Я просто відчинила подвійні двері кабінету без стуку.

Усередині пахло дорогою шкірою, поліролем для меблів і токсичною напругою. Ректор сидів за своїм масивним столом, нервово протираючи окуляри. Мій батько стояв посеред кімнати. Його обличчя налилося кров’ю, а рука вказувала на Дем’яна.

Норд сидів у кріслі для відвідувачів. Його поза була абсолютно розслабленою. Довгі ноги витягнуті вперед, руки спокійно лежать на підлокітниках. Він навіть не дивився на батька. Його погляд був спрямований у вікно, ніби вся ця істерика його взагалі не стосувалася.

Але коли двері відчинилися, Дем’ян миттєво повернув голову. У його темних очах спалахнуло щось небезпечне. Здивування, змішане з гострим, майже фізичним занепокоєнням. Його спина напружилася. Так, він сказав мені чекати вдома. Я порушила його єдиний наказ.

— Єво? — ректор першим порушив тишу, начепивши окуляри на ніс. — Що ви тут робите?

Батько різко розвернувся. Його очі звузилися, скануючи мій вигляд. Звичайні джинси, чорна футболка. Ніякого макіяжу та трепету в очах.

— А ось і жертва, — процідив Артур Стерлінг, роблячи крок до мене. — Чудово. Скажи їм, Єво. Розкажи ректору, як цей виродок змушував тебе приходити до нього ночами. Розкажи, як він погрожував тобі, користуючись своїм статусом.

Дем’ян повільно піднявся з крісла. Він не зробив жодного різкого руху, але повітря в кабінеті миттєво стало важким. Він став між мною та батьком, ніби невидимий щит.

— Я сказав тобі не приходити, — його голос прозвучав глухо, тільки для мене.

— Я більше не хочу ховатися, — відповіла я так само тихо, дивлячись на його широкі плечі.

Я обійшла Дем’яна і стала поруч із ним. Моє плече майже торкалося його руки. Я відчувала жар, який йшов від його тіла, і це давало мені остаточну впевненість.

— Мені немає чого розповідати про примус, Артуре, — я подивилася прямо в очі батькові, вперше назвавши його на ім’я при чужих людях. — Бо його не було.

Батько завмер. 

— Що ти несеш? — він кинув швидкий погляд на ректора. — Вона залякана! Він зламав їй психіку! У мене є докази. У мене є відео, де він заносить її у свою квартиру вночі, коли вона ледь тримається на ногах!

— У тебе немає відео, — мій голос був рівним, без жодної емоції. — Того відео більше не існує. Макс його видалив. Усі копії. А ще він сьогодні ж напише заяву про перехід до іншого університету, бо інакше я подам на нього в поліцію за переслідування і шантаж.

Дем’ян різко повернув до мене голову. Я не дивилася на нього, але відчувала, як його погляд пропалює мою щоку. Він зрозумів, що я зробила. Він зрозумів, чому я не залишилася вдома.

Батько зблід. Його руки стиснулися в кулаки. Він зробив швидкий рух до кишені пальта, дістав телефон і почав гарячково тиснути на екран. Його обличчя ставало все похмурішим з кожною секундою. Макс не відповідав. Доказів не було.

— Це нічого не змінює! — гаркнув батько, ховаючи телефон. — Я твій спонсор. Я оплачую твоє навчання і твої тренування. Я вимагаю його звільнення!

— Я відмовляюся від твого спонсорства, — слова злітали з моїх губ легко, ніби я готувалася до цього моменту все життя. — Я повнолітня. Я подаю документи на переведення на бюджетну форму, моїх балів і спортивних результатів для цього достатньо. Ти більше не маєш наді мною ніякої влади. Ні фінансової, ні моральної.

Ректор голосно прочистив горло. Він був бюрократом до мозку кісток. Скандали йому були не потрібні. Без доказів, заяви від студентки, й з публічним конфліктом у родині головного спонсора — це був глухий кут.

— Артуре Едуардовичу, — обережно почав ректор. — Здається, ми маємо справу з... сімейним непорозумінням. Університет не може звільнити провідного тренера лише на основі ваших усних звинувачень, які сама студентка спростовує.

— Ви пошкодуєте про це, — батько важко дихав. Його очі метали блискавки, перебігаючи з мене на Дем’яна і назад. — Ви всі пошкодуєте. Ти зламаєш собі життя, Єво. Ти закінчиш на узбіччі.

— Краще на узбіччі, ніж з тобою, — відповіла я.

Артур розвернувся і вийшов з кабінету, грюкнувши дверима з такою силою, що затремтіли шибки у вікнах.

У кімнаті запанувала тиша. Ректор важко зітхнув, знімаючи окуляри.

— Містере Норд. Єво. Я не хочу знати, що між вами відбувається за межами університету. Але на території, ви — викладач і студентка. Якщо виникне хоч один реальний привід...

— Не виникне, — жорстко відрізав Дем’ян. Він взяв мене за лікоть. Його пальці боляче вп’ялися в мою шкіру. — Ми можемо йти? — Ректор махнув рукою. 

Ми вийшли з кабінету, пройшли приймальню і опинилися в довгому порожньому коридорі. Тільки-но двері за нами зачинилися, Дем’ян різко розвернув мене до себе. Він притиснув мене спиною до холодної стіни.

Його дихання було уривчастим, очі потемніли настільки, що здавалися чорними провалами. Він сперся обома руками об стіну по боках від моєї голови, заганяючи мене в пастку свого тіла.

— Ти ходила до Макса, — це було не питання. Це був глухий, сповнений небезпеки констатуючий факт. — Ти пішла до цього виродка сама.

— Я мала це зробити. Він був єдиним, хто тримав нас на гачку.

— Ти не мала так ризикувати собою! — його голос зірвався на хрип. Він нахилився так близько, що наші носи майже торкнулися. Жар його тіла пробивався крізь строгий костюм. — Я міг його знищити. Я міг розібратися з твоїм батьком. Я сказав тобі сидіти вдома!