Розділ 26. Системний збій

Норд

​Я стояв біля краю поля, стискаючи секундомір так міцно, що пластик впивався в долоню. Вечірнє повітря ставало дедалі холоднішим, але всередині мене все палала лють.

​Єва робила вже восьме коло, і я бачив, як її техніка розсипається. Крок ставав важким, спина напруженою, а дихання... я чув його навіть звідси. Це був не ритмічний вдих-видих, а хрипке, відчайдушне хапання повітря.

​— Швидше, Стерлінг! Ти втрачаєш темп! — мій голос пролунав різко, розрізаючи тишу порожнього стадіону.

​Я знав, що вона на межі. Я відчував її втому власним тілом — цей знайомий тупий біль у литках, печіння в легенях, пульсацію у голові. Я сам колись довів себе до того, що коліна просто відмовилися тримати вагу.

Але сьогодні я не міг зупинитися. Кожного разу, коли я заплющував очі, я бачив долоню цього ідіота Макса на її руці. Бачив, як вона не відштовхнула його одразу.

​Макс стояв неподалік, біля трибун. Він не йшов, хоча його тренування закінчилося годину тому. Він спостерігав. І це змушувало мене тиснути на неї ще сильніше.

​— Дем’яне, досить! — гукнув Макс, роблячи крок до доріжки. — Ти її покалічиш! Подивися на неї, вона ледь тримається!

​— Геть із поля, — відрізав я, не повертаючи голови. — Поки я не відсторонив тебе за втручання в тренувальний процес.

​Єва проходила поворот. Її хитнуло. Вона на мить заплющила очі, і в цей момент я зрозумів, що все ж, перегнув. Система, про яку я говорив вранці, дала збій.

​Це сталося миттєво. Її права нога просто підігнулася. Єва не встигла згрупуватися й впала вперед, виставивши руки, і проїхала по шорсткому покриттю доріжки.

​Світ навколо мене завмер. Секундомір вислизнув з рук, вдаряючись об бетон.

​— Єво! — Макс кинувся до неї першим, але я був швидшим.

​Я відштовхнув його плечем так, що він ледь встояв на ногах. Я впав на коліна поруч із нею. Вона лежала нерухомо, обличчям вниз. Моє серце пропустило удар, а потім забилося десь у самому горлі.

​— Єво... Стерлінг, дивися на мене! — я обережно перевернув її на спину.

​Її обличчя було блідим, губи посиніли, а на лобі виступив холодний піт. Очі були розплющені, але погляд блукаючий й незфокусований. Вона намагалася щось сказати, але з її грудей виривався лише хрипкий свист.

​— Дихай, чуєш? Просто дихай, — я підхопив її голову, відчуваючи, яка вона гаряча.

​Долоні Єви були здерті в кров об гумове покриття, але вона, здається, навіть не відчувала болю. Її тіло здригалося в дрібному тремтінні.

​— Я зараз викличу швидку! — крикнув Макс, витягаючи телефон.

​— Сховай телефон! — рявкнув я. — Якщо про це дізнаються, її кар’єрі кінець. Батько забере її з університету завтра ж.

​— Їй погано! Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — Макс намагався підійти ближче.

​Я піднявся, тримаючи Єву на руках. Вона була такою легкою, майже невагомою, і це налякало мене ще більше. Її голова безсило впала мені на плече, і я відчув її слабкий, переривчастий подих на своїй шиї.

​— Я сам про неї подбаю. Йди звідси, Максе. Якщо хоч хтось дізнається, що тут сталося, ти більше не вийдеш на старт у цій країні. Ти мене почув?

​Я не чекав відповіді. Я майже біг до парковки, притискаючи її до себе так міцно, ніби намагався поділитися власним життям та диханням.

​В машині я поклав її на заднє сидіння, накривши своєю курткою. Її шкіра була крижаною. Я знав, що маю відвезти її в медпункт, але перед очима стояв її батько. Жорсткий, непохитний чоловік, який не вибачає слабкості. І лікар, який обов’язково напише рапорт про перевтому.

​Я не міг її втратити. Не тоді, коли вона нарешті стала частиною мого світу.
​Я завів двигун і витиснув газ. Я не поїхав до гуртожитку. Там забагато очей та питань. Я повіз її до себе.

​Через п’ятнадцять хвилин я вже заносив Єву у свою квартиру і поклав на своє ліжко. Лише тоді мої руки нарешті почали тремтіти.

​Я почав гарячково знімати з неї вологий від поту спортивний одяг. Кожен мій дотик був максимально професійним, але всередині все кричало від болю, який я сам їй завдава. Коли я побачив синці на її ребрах і ті самі мітки, які залишив вночі, я заплющив очі, впираючись лобом у край матраца.

​Я — професіонал. Я мав її тренувати. А натомість я її ламав.

​— Дем... — почувся слабкий голос.

​Я миттєво підняв голову. Єва дивилася на мене, і в її очах була така суміш болю, що мені захотілося вирвати власне серце.

​— Я тут, Єво. Все добре. 

​— Мені холодно... — вона спробувала поворухнутися, але одразу зморщилася від болю.

​— Не рухайся, — я накрив її важкою ковдрою і притиснув долоню до її лоба. — Тобі потрібно відпочити. Сьогодні ти залишишся тут. 

​Я знав, що переходжу останню межу. Що це вже не спорт, а щось набагато небезпечніше. Але дивлячись на неї, я зрозумів, що більше ніколи не дозволю їй бігти так, щоб вона падала. 

Я дивився, як вона намагається сфокусувати погляд на стелі моєї спальні. Її дихання ставало рівнішим, але в кутиках очей застигла така образа, яку не вилікувати жодними мазями чи спокоєм. Я простягнув руку, щоб прибрати мокре пасмо волосся з її обличчя, але Єва різко, наскільки дозволяли сили, сіпнулася вбік.
Цей жест був як ляпас. Холодний і несподіваний.

— Не чіпай мене, — прохрипіла вона. Голос був слабким, але в ньому вперше не було того трепету, до якого я звик.

— Єво, тобі потрібно лежати. Твій організм виснажений до краю, — я намагався говорити спокійно, вмикаючи режим тренера, але всередині все здригалося від її відстороненості. — Ти знепритомніла на доріжці. Ти розумієш, чим це могло закінчитися?

Вона повільно повернула голову до мене. Її погляд був порожнім.

— Розумію. Це могло закінчитися тим, що ти був би задоволений. Нарешті. Десять кілометрів, вісім кіл... Що далі, Дем’яне? Скільки ще крові на моїх долонях тобі потрібно, щоб ти повірив, що я не з Максом?

— Це було не через Макса, — збрехав я, відчуваючи, як жовна ходять під шкірою. — Це було через твою форму. Ти розслабилася. Почала дозволяти собі зайве.