Розділ 23. Територія

Єва

Ранок зустрів мене тупим, розлитим болем, стегна нили при кожному кроці, а поперек стискався, ніби хтось затягнув там невидимий ремінь. 

Я дійшла до ванної повільно, тримаючись за стіну, і зупинилася перед дзеркалом, відсунула комір халата. На блідій шкірі, там, де шия переходить у плече, чітко темніла овальна мітка від його зубів — синювато-бордова, з легким набряком по краях. Я провела пальцями по ній і шкіра відреагувала гострим, майже електричним поколюванням. Біль був дивно приємним, ніби нагадування, яке я не просила, але й не могла відкинути.

Я розпустила волосся, намагаючись закрити слід, хоча розуміла, що щойно почну бігти, то пасма розлетяться, і все одно буде видно. Але мені вже було байдуже. Після вчорашньої ночі страх перед чужими поглядами вигорів дотла. Залишилася тільки порожнеча… і якась дика, тваринна, майже болісна відданість тому чоловікові, який зараз спав у сусідній кімнаті, дихаючи рівно й глибоко, ніби нічого не сталося.

Через годину я вже стояла на стадіоні. Сонце тільки-но виповзло над трибунами, повітря було важким, вологим із запахом трави й розігрітого гумового покриття. Я повільно розминалася біля нижніх рядів, обережно тягнула забиті м’язи, відчуваючи, як кожен рух відгукується глухим протестом у всьому тілі.

— Стерлінг, ти сьогодні якась… не своя, — басовитий голос Макса пролунав зовсім близько.

Я підняла голову. Він стояв, засунувши руки в кишені спортивних штанів. Високий, широкоплечий, з тією своєю звичною зухвалою посмішкою, від якої завжди хотілося або відповісти тим самим, або відвернутися.

— Все нормально, Максе, — буркнула я й знову нахилилася до правої ноги, намагаючись його ігнорувати.

— Та ну, не виглядає нормально. Ти аж іскриш.

Він зробив крок ближче...занадто близько. Я відчула змішаний запах його поту, крему після гоління й чогось гострого. Макс присів на одне коліно поруч, ніби збирався розтягуватися разом зі мною.

— Давай хоч поперек розімну. А то стоїш, як дерев’яна.

Макс не дочекався відповіді і його широка долоня лягла мені між лопаток та з силою натиснула вниз, допомагаючи скластися. Пальці ковзнули нижче, випадково... чи ні... зачепивши оголену шкіру шиї. Від дотику все всередині стиснулося.

І в ту саму мить весь шум стадіону для мене зник. Залишився тільки важкий погляд, який буквально вдарив у спину. Я відчула його фізично, ніби хтось притиснув мене до землі сильніше, ніж рука Макса.

Повільно випрямилася та обернулася. Дем’ян стояв біля входу на бігову доріжку. Сонцезахисні окуляри звисали на вирізі чорної футболки. Обличчя було кам’яне без жодного руху м’язів, тільки щелепи стиснуті так, що на вилицях проступили білі вузли. Його очі були намертво прикуті до руки Макса, яка все ще лежала на моєму плечі.

— Руки прибрав, — голос Дем’яна був тихий. Але від цієї тиші повітря стало ще важчим.

Макс здригнувся, різко відступив на крок, піднімаючи долоні догори.

— Тренере, я просто допомагав їй розтягнутися, нічого такого…

— Я не питав, що ти робив, — Дем’ян рушив до нас. Кожен крок був повільний та важкий. Норд зупинився  між нами, своїм тілом відтискаючи Макса назад. — Я сказав: прибери руки від моєї спортсменки. Ти капітан, а не масажист. Твоя група вже на п’ятому колі. Чому ти досі тут?

Макс стиснув губи, кинув на мене швидкий, трохи розгублений погляд і, нічого не сказавши, розвернувся й побіг до своїх.

Ми залишилися вдвох... Дем’ян повільно обернувся до мене. Ніздрі тремтіли, дихання було коротким і різким. Він ступив вперед, а я мимоволі відступила, аж поки спина не вперлася в холодну металеву стійку трибуни.

— Тобі подобається, коли тебе лапають прямо на моїх очах? — прохрипів він, низьким та надірваним голосом.

— Він просто допомагав розім’яти поперек, — я намагалася говорити рівно, але повітря між нами вже горіло, і мій голос тремтів. — Нічого більше.

— Я тобі вже казав вчора вночі, — він нахилився ближче, майже впритул, — що я вирішую, хто і як тебе торкається. 

Норд різко простягнув руку й сховав пасмо мого волосся за вухо, оголюючи мітку. Пальці грубо, майже боляче накрили синець, втискаючи шкіру в шкіру. Біль спалахнув солодко й розлився теплом вниз живота.

— Якщо я ще раз побачу його руки на тобі — він вилетить зі збірної того ж дня. А ти… — він майже торкнувся моїх губ своїми, жилка на скроні пульсувала сильно й швидко, — ти зараз пробіжиш десять кілометрів. Без зупинок. У темпі, який я скажу. Хочу, щоб ти вивітрила з себе чужий запах.

Він різко відсторонився і дістав свисток з кишені.

— На доріжку, Стерлінг. Рухайся.

Я побігла. Ноги нили вже з першого кола, легені запалали на третьому. Але я відчувала його важкий, пекучий та прикутий до моєї спини, погляд. Він карав мене і від цієї думки всередині все стискалося сильніше, ніж від болю в м’язах.

На шостому колі повітря стало як наждачка...воно дряпало горло при кожному вдиху. Ноги налилися свинцем, кожен поштовх від доріжки віддавався тупим ударом у поперек і хребет. Піт заливав очі, змішуючись із сіллю на губах і щоках.

Разом із виснаженням у грудях росла холодна, гірка образа. За що він так зі мною?

Я згадувала його теплі, обережні руки, коли він обіцяв, що захистить мене від батька. Його тихий шепіт біля самого вуха. А тепер він стоїть там, біля фінішу, з секундоміром, і дивиться так, ніби я — зламаний тренажер, який треба добити, щоб запрацював як слід. Він карав мене за те, що Макс просто торкнувся моєї спини. Карає за свою ревнощі, за свою невпевненість, яку він ніколи не визнає вголос.

Це було несправедливо. Тіло кричало «досить», але я знала, що якщо хоч на мить сповільнюся, то він додасть ще п’ять кілометрів. Сьогодні це вже не було вихованням. Це була помста.

Коли я нарешті ввалилася через фінішну лінію, легені вибухали. Я не зупинилася, а просто підкосила коліна, і я впала на покриття, хапаючи повітря ротом, як риба.