Розділ 14. Коротке замикання

Норд

​Я замкнув двері спальні і притиснувся до них спиною. Дихання було рваним, як після спринту на сто метрів. Серце гупало в ребра так сильно, що, здавалося, зламає кістки.

​Боягуз...Вона назвала мене боягузом.
Маленька, травмована дівчинка, яка ще вчора боялася підняти на мене очі, сьогодні кинула мені виклик. І найгірше те, що вона мала рацію.

Я втік. Я, Дем'ян Норд, який ламав чемпіонів і змушував дорослих чоловіків плакати на тренуваннях, втік від вісімнадцятирічної студентки, бо побоявся того, що зроблю з нею.

​Я подивився на свої руки. Вони все ще горіли. Я досі відчував під пучками пальців пульсацію її сонної артерії. Сто двадцять ударів. Шалений ритм. Ритм страху і... бажання. Єва не відсахнулася. Вона нахилила шию, сама запропонувала мені себе. І в ту секунду мій ідеально вибудуваний план полетів до біса.

​Я підійшов до столу і ривком стягнув краватку, кинувши її на підлогу.
Рукавички... Чортові латексні рукавички.
Я вдягнув їх не для того, щоб захистити її ногу від інфекції. Я вдягнув їх, щоб захистити себе.

Її шкіра була як оголений провід під напругою. Один дотик "голим" тілом, і мене б замкнуло. Я б не зупинився на масажі щиколотки. Я б пішов вище. До коліна. До стегна. До того місця, де пульсує справжнє життя.

​Я сів у крісло перед моніторами. На екрані була вітальня. Камера нічного бачення працювала ідеально. Єва лежала на моєму дивані. Вона скрутилася калачиком, підтягнувши здорову ногу до живота. Моя футболка була на ній як сукня. Вона вимкнула світло, як я і наказав. Слухняна.

​Я дивився на чорно-біле зображення, і всередині мене піднімалася темна, тягуча хвиля. Це вже не було просто тренерським інтересом. Це була одержимість.
Я хотів не просто її перемоги. Я хотів її всю.
Я хотів контролювати, що вона їсть, не заради її м'язів, а заради того, щоб знати, що це я її годую.

Я хотів контролювати її сон, щоб знати, що вона сниться мені, а не комусь іншому.
Я хотів контролювати її тіло, щоб... ​Я різко відвернувся від екрана.

Стоп, Норд. Охолонь. Угода. Контракт. Золота медаль. Якщо я зараз пересплю з нею, вона зламається. Вона сприйме це як чергове насилля над собою, як плату за проживання. А мені не потрібна жертва. Мені потрібна партнерка.

Мені потрібно, щоб вона сама прийшла. Щоб вона благала. ​Але як же важко було стримуватися, коли вона дивилася на мене тими очима. У них більше не було страху. Там була цікавість. Вона досліджувала межі мого терпіння, як дитина, що грається з сірниками біля бензину.

Вона сказала: "Ви боїтеся того, що відчули". Так, Єво. Я боюся. Бо я відчув голод. Не той голод, який ти вгамовуєш їжею. А той, який змушує хижака заганяти здобич не для того, щоб вбити, а щоб гратися з нею.

​Я згадав її запах. Суміш лікарняного антисептика, мого гелю для душу і її власного аромату, чогось такого теплого, молочного та солодкого. Цей запах в’ївся мені в ніздрі. Я відчував його навіть тут, за зачиненими дверима.

​Я встав і пішов у душ. Увімкнув холодну воду. Крижану. Стояв під струменями, намагаючись змити цей жар. Намагаючись повернути собі контроль.

Я — тренер, а вона моя студентка. ​Але коли я заплющував очі, я бачив не секундомір. Я бачив, як її губи розмикаються, видихаючи моє ім'я. Я бачив, як мої пальці стискають її шию, тільки вже не щоб перевірити пульс, а щоб тримати її на місці, поки я беру те, що хочу.

​— Ти будеш благати, — прошепотіла я в порожнечу душової кабіни, спираючись лобом об мокрий кахель. — Я доведу тебе до такого стану, що ти забудеш про всі заборони. Ти забудеш про батька, про сором, про контракт. Ти будеш думати тільки про мене.

​Я вимкнув воду. Вийшов, витерся жорстким рушником і повернувся до моніторів. Єва спала. Спокійно та глибоко. Вона почувалася в безпеці в моєму домі.
Вона не знала, що головна небезпека, сидить у сусідній кімнаті й дивиться на неї через екран, плануючи кожен її наступний крок.

​Я знову сів працювати. Мені треба було скласти для неї нову програму реабілітації. Жорстку та виснажливу. Якщо я не можу виплеснути цю енергію в ліжку, я виплесну її на тренуваннях.

Завтра вона зрозуміє, що означає "роздратований Норд". Вона хотіла правди? Вона хотіла зняти рукавички?
Добре, Стерлінг. Латекс полетів у смітник.
Тепер граємо без захисту...

Пішла третя година ночі. Я сидів перед монітором, дивлячись на графік її відновлення, але цифри пливли перед очима.

Я не міг працювати. Я не міг думати.
Вся моя увага була прикута до іншого екрана до того, де транслювалося зображення з вітальні.

Єва крутилася. Вона скинула ковдру. Її обличчя скривилося навіть уві сні. Можливо, нила нога, а можливо, їй щось снилося. Вона щось прошепотіла, і її рука потягнулася в порожнечу, шукаючи опору.

Я різко відсунув крісло. Ніжки скреготнули по паркету, розрізаючи тишу квартири.
До біса монітори. Я повинен перевірити її. Особисто. 

Я вийшов у темний коридор. У квартирі було тихо, лише гудіння холодильника і шум дощу за вікном. Я йшов босоніж, безшумно, як тінь у власному домі.

Зупинився біля дивана. Вона лежала на спині. Моя футболка задерлася, відкриваючи бліду шкіру стегна і край чорних трусиків.

У горлі пересохло. Видовище було забороненим. Вона була моєю студенткою, моєю підопічною, дівчиною, яка довірила мені свою безпеку. А я стояв над нею і пожирав її поглядом, як голодний звір.
Її груди здіймалися швидко, а на чолі виступили краплі поту.

— Ні... — тихий стогін зірвався з її губ. — Не треба...

Вона металася у сні. Кошмар. Я присів навпочіпки біля її обличчя. Моя рука потягнулася до її чола. Я хотів прибрати мокре пасмо волосся. І завмер на секунду. Рукавичок більше не було. Між моєю шкірою і її шкірою не було нічого.

«Я не боюся нічого», — сказав я їй увечері.
Час довести це собі.

Я торкнувся її скроні. Шкіра була гарячою, шовковистою та живою. Мене прошило розрядом від кінчиків пальців до паху. Це було краще за будь-який наркотик.  Контакт. Справжній, нестерильний контакт.