Розділ 11. Безпечний щит

Єва

​Я лежала на дивані, дивлячись на свою забинтовану ногу, яка лежала на подушці, наче якийсь окремий об'єкт. Біль став тупим, ниючим, але терпимим.

Гіршим за біль було відчуття бруду.
Я була після тренування. На мені засохлий піт, дорожній пил зі стадіону, запах лікарні й чужих рук. Я відчувала себе липкою та огидною.

​Я подивилася в бік кухні. Норд щось різав ножем, стоячи до мене спиною. Звук металу об дошку був ритмічним і заспокійливим. Я спробувала сісти. Голова запаморочилася, нога одразу нагадала про себе гострим прострілом.

​— Куди зібралася? — він не обернувся, але ніж завмер.

​— У душ, — мій голос пролунав хрипко. — Я брудна. Я не можу так лежати на вашому дивані.

​Норд відклав ніж, витер руки рушником і підійшов до мене. Він оглянув мене з ніг до голови критичним поглядом.

— Ти на ногу стати не можеш. Як ти митися збираєшся? Стрибатимеш на одній нозі по слизькій плитці? Впадеш, розіб'єш голову і мені доведеться везти тебе вже в травматологію.

​— Я буду обережна. Я триматимуся за стіни.

​— Ні.

— Я допоможу. — Він нахилився і простягнув руки.

​Мене кинуло в жар.

— Ні! Я сама. Ви не будете... ви не підете зі мною в душ.

​Він закотив очі, наче я сказала найбільшу дурницю в світі.

— Стерлінг, припини істерику. Я не збираюся терти тобі спинку. Я посаджу тебе в кабінку, увімкну воду і вийду. Все.

​Він не дав мені часу на роздуми. Знову підхопив на руки, так легко, буденно, наче я важила не більше за спортивну сумку і поніс у ванну кімнату.

Ванна була під стиль усій квартирі: чорний камінь, хром, величезне дзеркало. І душова кабіна розміром з мою кімнату в гуртожитку. ​Норд поставив мене на килимок, притримуючи за талію однією рукою.

— Тримайся за раковину, — скомандував він.

​Я вчепилася в холодний край умивальника. Він вийшов на хвилину і повернувся з пластиковим стільцем. Поставив його прямо в кабінку, під душ.

— Сідай.

​Я подивилася на нього.

— Ви... вийдете? Мені треба роздягнутися.

​Він зітхнув, спершись плечем об одвірок.

— Джинси ти сама не стягнеш через набряк. Давай сюди ногу.

​— Я сама...

— Єво. Не дратуй мене. У мене стигне вечеря.

​Я почервоніла так, що, мабуть, стала кольору помідора. Але він мав рацію. Я не могла нахилитися. Я дозволила йому розстебнути мої джинси. Його пальці торкнулися мого живота, і мене наче струмом вдарило. Він стягнув джинси обережно, міліметр за міліметром просуваючи тканину через хвору щиколотку. Він був зосереджений, як лікар. Жодних зайвих дотиків. Жодних поглядів.

​Коли джинси впали на підлогу, я залишилася в трусиках і футболці. Я інстинктивно прикрилася руками.

— Далі сама, — сказав він, випростуючись.

— Я буду за дверима. Двері не зачиняй. Якщо почую гуркіт, то зайду без попередження. Зрозуміло?

​— Так.

​Він вийшов, прикривши двері, але залишивши щілину. Я, спираючись на стіни, дострибала до стільця. Сіла. Зняла білизну тремтячими руками.
Вода змила піт і сльози. Я сиділа під гарячими струменями, обхопивши себе руками, і плакала. Від болю, від сорому, від полегшення. Він був там, за стіною. Чув шум води. Знав, що я тут гола. Але він не перейшов межу.

​Коли я закінчила, він дав мені свій махровий халат. Він був величезним, пахнув ним і діставав мені до п'ят.
Норд знову відніс мене на диван. Тепер я була чистою, загорнутою в його запах, і це дивним чином заспокоювало.

​— Їж, — він поставив переді мною тарілку з бульйоном і рисом. — А потім знеболювальне.

​Я взяла ложку. Руки все ще трохи тремтіли після душу. І тут це сталося. ​На журнальному столику, де лежав мій телефон, екран спалахнув.
Заграла мелодія. Різка, гучна та вимоглива. Стандартний рингтон, який я поставила тільки на одну людину.

​«Тато».

​Ложка випала з моїх рук, дзенькнувши об тарілку. Мене паралізувало. Він знає. Хтось сказав йому. Або він відчув. Я дивилася на екран, як кролик на удава. Я не могла дихати. Телефон вібрував, дзижчав, рухаючись по склу столика.

​Норд, який сидів у кріслі з ноутбуком, підвів очі. Він подивився на мене — бліду, з розширеними від жаху зіницями. Потім перевів погляд на телефон.

— Чому не відповідаєш? — спокійно запитав він.

​— Я не можу, — прошепотіла я. — Він знає, що я не на тренуванні. Він кричатиме. Він змусить мене повернутися додому...

​Телефон замовк на секунду. І тут же задзвонив знову. Вдруге. Втретє.
​Я закрила вуха руками, заплющивши очі.

— Хай припинить... будь ласка, хай він припинить...

​Я почула кроки. Потім звук вібрації зник.
Я розплющила очі. Норд стояв наді мною. Телефон був у його руці.тВін не скинув виклик. Він провів пальцем по екрану.

​— Ні! — скрикнула я. — Не треба!

​Але він вже підніс телефон до вуха. Його обличчя стало кам'яним. Очі звузилися.

— Слухаю, — промовив він. Голос був низьким, холодним, як айсберг.

​З динаміка почувся крик. Я чула голос батька навіть звідси. Він репетував, вимагаючи покликати мене, погрожуючи. Я втиснулася в спинку дивана, натягуючи його халат на голову, наче це могло мене захистити.

​Норд мовчав, слухаючи тираду. Він навіть не поморщився. Потім він просто перебив батька. Спокійно та владно.

​— Закрили рота і слухаємо сюди, Артуре. — Тиша в трубці була миттєвою. Ніхто ніколи так не говорив з моїм батьком. ​— Єва не підійде до телефону. Вона травмована. Вона під наглядом лікаря і під моїм особистим кураторством.

​Знову крик з динаміка. Щось про те, що він забере мене, що я нікчема.
Норд зробив крок до вікна, відвертаючись від мене, але я чула кожне слово.

​— Ви її не заберете. У мене підписаний контракт. Поки вона не відновиться і не вийде на трек, вона — моя відповідальність. Спробуєте наблизитися до гуртожитку або стадіону... охорона вас виведе.