Розділ 6. Ефект

​Норд

​Я дивився, як двері за нею зачинилися.
У кабінеті все ще висів запах її страху, такий кислий, гострий, змішаний з ароматом моєї кави. На столі лежав порожній пластиковий контейнер. Мій маленький трофей у цій безглуздій війні.

​Вона мене ненавиділа.

Я бачив це в її зелених, як бите скло очах. Вона дивилася на мене так, ніби я був дияволом, який щойно вкрав її душу, а не тренером, який нагодував її.

Нехай ненавидить.

Ненависть — це пальне. Ненависть краща за байдужість. Ненависть змушує серце битися, а кров — циркулювати. Апатія і голод — вбивають.

​Я підійшов до вікна. Внизу, по мокрому асфальту кампусу, бігла маленька фігурка в об'ємному худі. Вона втікала від мене, наче від пожежі.

— Біжи, Стерлінг, — пробурмотів я, спираючись лобом на холодне скло. — Біжи, поки можеш. Але завтра о восьмій ти знову будеш тут.

​Я знав цей погляд. Я знав цей тремор рук. Я бачив його в дзеркалі п'ятнадцять років тому. Вона думає, що контролює своє тіло, відмовляючи йому в їжі. Вона думає, що це дисципліна. Я ж знаю, що це повільне самогубство, розтягнуте в часі.

Батько зламав її. Я ж взявся полагодити. І якщо для цього мені доведеться стати її кошмаром, то хай буде так.

​Наступні чотири дні перетворилися на день бабака. Ранок. Кабінет. Контейнер.
Вона приходила рівно о восьмій. Сідала на той самий диван. Дивилася на їжу, як на ворога, а на мене як на ката. Але їла.

Вона більше не плакала. Вона жувала мовчки, зціпивши зуби, з кам'яним виразом обличчя. Вона ковтала кожну ложку як особисту образу. ​Я не тиснув. Я просто був поруч. Я перевіряв звіти, відповідав на листи, але мій периферійний зір завжди був прикутий до неї. Я стежив, щоб вона не ховала їжу за щоку, щоб не намагалася непомітно викинути шматок у серветку.

Я став її наглядачем. ​Але я бачив і інше.
На другий день з її щік зникла мертвотна блідість. На третій день її руки перестали дрібно тремтіти, коли вона брала склянку з водою. На четвертий день вона перестала хитатися, різко встаючи з дивана.

​Біохімія — вперта річ, Єво. Ти можеш обманювати себе, але ти не обманеш фізіологію. Я заливав паливо в бак, і машина починала оживати. Залишалося тільки перевірити, як вона поїде.

​П'ятниця. Вечір. Стадіон накрила злива. Небо було свинцевим, вода стояла стіною. Нормальні люди сиділи в гуртожитках, пили чай і дивилися серіали. Ми були на доріжці.

​Єва стояла на старті, мокра наскрізь. Дощ прибив її одяг до тіла, окреслюючи кожну лінію. Вона виглядала крихкою, але в її позі з'явилося щось нове. Пружність.

Раніше вона стояла так, ніби ледь тримала власну вагу. Сьогодні вона стояла так, ніби готова вибухнути.

​— Контрольний забіг, — крикнув я крізь шум дощу. — Шістдесят метрів. Повна викладка.

​Вона кивнула, витираючи воду з обличчя.

— Я буду товстою, — крикнула вона у відповідь. У голосі чулася злість. — Я їла ваші кляті вуглеводи весь тиждень. Я не зможу бігти швидко.

​— Менше слів, Стерлінг! На старт!

​Вона опустилася в низький старт. М'язи на її ногах напружилися. Я бачив, як змінився рельєф. Вона більше не була висушеною гілкою. 

​— Увага... Руш!

​Вона зірвалася з місця. Я натиснув кнопку секундоміра. І завмер. ​Це було не схоже на те, що я бачив у понеділок. Тоді вона бігла на силі волі та істериці. Зараз вона летіла.
Вуглеводи, які вона так ненавиділа, горіли в її м'язах, даючи той самий вибуховий поштовх, якого їй бракувало. Вона не боролася з доріжкою — вона її атакувала.

 Кожен крок був потужним, амплітудним. Вона не «пливла» на фініші. Вона прискорювалася. ​Єва перетнула лінію і пробігла ще метрів десять за інерцією, перш ніж зупинитися.

Я подивився на дисплей секундоміра.
7.18. Це був рівень національної збірної. Це був її особистий рекорд, я знав це з її досьє.

​Єва йшла до мене, важко дихаючи. Груди здіймалися, волосся прилипло до лоба. В очах читався виклик. Вона чекала, що я скажу: «Ти повільна, бо ти жирна». Вона чекала підтвердження своїх страхів.

​Я мовчки розвернув секундомір дисплеєм до неї. Вона примружилася крізь дощ.
Завмерла. Кліпнула, змиваючи краплі води з вій, і подивилася знову.

​— Скільки? — перепитала вона тихо. Голос зірвався. — Це помилка? Ви пізно натиснули?

​— Я ніколи не помиляюся з часом, Єво, — я сховав секундомір у кишеню куртки. — Сім і вісімнадцять сотих. Це твій найкращий час.

​Вона стояла під дощем, ошелешена. Її парадигма світу щойно тріснула. Вона вірила, що їжа — це якір. А я довів їй, що їжа — це крила.

​— Ти ненавидиш мене за цей тиждень, — сказав я, роблячи крок до неї. Вона не відступила. — Ти ненавидиш кожну ложку, яку я змусив тебе проковтнути. Але цифри не брешуть. Ти стала швидкою. 

​Вона підняла на мене очі. У них не було звичної ворожості. Там був шок. І щось схоже на... повагу? Вперше вона дивилася на мене не як на ворога, а як на джерело своєї сили.

​— Сідай у машину, — скомандував я, кивнувши в бік парковки, де стояв мій чорний позашляховик.

​— Я дійду... — почала вона за звичкою.

​— Сідай у машину, Стерлінг. Це не обговорюється. Ти мокра, і я не дозволю тобі захворіти за два тижні до змагань.

​Вона завагалася лише на секунду. Потім мовчки кивнула і пішла до мого авто.
​У салоні було тепло і тихо. Я увімкнув пічку на повну, щоб вона зігрілася. Єва сиділа на пасажирському сидінні, обхопивши себе руками, і тремтіла. Але цього разу не від голоду, а від адреналіну і холоду.

​Я виїхав з парковки. Вона мовчала. Я теж.
Нам не треба було говорити. Той час на секундомірі сказав усе за нас.
​На світлофорі я кинув на неї швидкий погляд. Вона відкинула голову на підголівник і заплющила очі. Її дихання вирівнялося. Напруга, яка тримала її в лещатах останні дні, спала.

Вона заснула.

​У моїй машині. Поруч із чоловіком, якого вона називала своїм кошмаром.
Вона довірилася мені настільки, що дозволила собі відключитися.