Розділ 5. Солодка отрута

Єва

​Перше, що я відчула, коли темрява почала розсіюватися, — це запах.
Шкіра. Цей запах був всюди. Він проникав у легені, заповнював собою простір, витісняючи все інше.

​Я розплющила очі. Стеля була високою, білою та незнайомою. Я лежала на чомусь м'якому. Спробувала поворушитися, але тіло здавалося чужим, важким, наче налитим свинцем.

​— Не вставай. — ​Голос пролунав збоку. Низький, хрипкий та загрозливий.

Я різко повернула голову, і від цього руху скроні пронизав гострий біль. Нордстром сидів на краю свого масивного столу, всього за метр від мене. Він зняв спортивну куртку, залишившись у чорній футболці, яка облягала його торс. Його руки були схрещені на грудях, а погляд... Цей погляд міг би різати скло.

​Я лежала на шкіряному дивані в його кабінеті. Спогади вдарили мене миттєво. Трек. Спринт. Темрява. Його руки.

​— Ви... — я спробувала заговорити, але горло пересохло. — Що ви...

​— Я рятую твою дурну голову, Стерлінг, — перебив він. Він підвівся і взяв зі столу склянку з якоюсь рідиною. — Пий.

​Він підійшов до мене і простягнув склянку.
Я побачила каламутну, жовтувату воду.

— Що це?

​— Глюкоза. Швидкі вуглеводи. Називай як хочеш, — він сів на край дивана, і матрац прогнувся під його вагою. Я інстинктивно втиснулася в спинку, намагаючись відсунутися. — Твій цукор впав нижче плінтуса. Пий.

​Цукор...Моє внутрішнє «я», мій натренований роками цербер, закричав: «Отрута! Не смій! Це чисті калорії! Ти зірвешся!»

​— Ні, — я відвернула голову, стискаючи губи. — Мені не треба. Я просто втомилася. Дайте мені води.

​Норд хмикнув. Це був злий, короткий смішок.

— Ти не в тому становищі, щоб торгуватися, Єво.

​— Я не буду це пити. Там цукор.

​— Саме так. Там клятий цукор, який зараз запустить твій мозок, щоб ти перестала поводитися як суїцидниця.

​— Я сказала "ні"! — я спробувала відштовхнути його руку, але це була помилка.

​Обличчя Норда затверділо. В одну мить його спокій зник. Він поставив склянку на підлогу, різко нахилився і схопив мене за підборіддя. Його пальці стиснули мою щелепу не до болю, але достатньо сильно, щоб я не могла поворухнутися. Він зафіксував мою голову.

​— Послухай мене, — прошипів він мені в обличчя. Його очі були темними, розширеними від адреналіну. — Ти думаєш, це прохання? Ти ледь не зупинила собі серце на моєму стадіоні. Ти накачалася кофеїном на голодний шлунок. 

​Він відпустив моє підборіддя лише для того, щоб знову взяти склянку.

— Відкрий рот, Єво. Або я зроблю це силоміць. 

​Я дивилася на нього і бачила, що він не жартує. У ньому не було жалю. Тільки холодна, залізна воля.

Сльози безсилля виступили на очах. Це було приниження. Але я відкрила рот.
​Він підніс склянку до моїх губ і нахилив її.
Солодка, приторна рідина потекла в горло. Мене ледь не знудило від цієї насиченості. Це було так солодко, що аж пекло.
Норд не відсторонився. Він тримав склянку, контролюючи кожен мій ковток.

— До дна, — скомандував він тихо.

​Я ковтала, відчуваючи, як "отрута" потрапляє в шлунок. Але майже миттєво я відчула й інше. Тремтіння в руках почало вщухати. Туман у голові розсіювався. Тіло, яке я морила голодом, жадібно вбирало енергію.

​Коли склянка спорожніла, я відкинулася на подушку, важко дихаючи. По щоці скотилася сльоза. Я відчувала себе брудною. Зламаною. Я провалила свою дієту.

​Норд поставив порожню склянку на стіл. Потім він зробив дещо, чого я не очікувала. Він простягнув руку і великим пальцем витер краплю води з моєї нижньої губи. Його дотик був несподівано ніжним, контрастуючи з грубістю хвилину тому.

— Бачиш? — сказав він хрипко, дивлячись на мої губи. — Ти не померла.

​Я відсахнулася від його руки.

— Я вас ненавиджу, — прошепотіла я.

​— Ставай у чергу, — байдуже відповів він. — Багато хто мене ненавидить. Але вони живі й перемагають.

​Він підвівся і підійшов до дверей кабінету.
Я почула звук, від якого моє серце знову пропустило удар. Два оберти ключа.
Клац. Клац. ​Він замкнув нас.

​— Що ви робите? — я сіла на дивані, відчуваючи нову хвилю паніки. — Відкрийте двері. Мені треба йти.

​— Ти нікуди не підеш, — Норд повернувся до мене. В руках він тримав пластиковий контейнер. — Глюкоза була для того, щоб ти не знепритомніла знову. А тепер ми переходимо до основної частини.

​Він поставив контейнер на журнальний столик переді мною і зняв кришку.
Запах вареної курки та рису вдарив мені в ніс. Для нормальної людини це був би просто обід. Для мене це виглядало як гора. Там було грамів триста, не менше.

​— Ви не маєте права... — почала я.

​— Я маю всі права, — обірвав він. — Як твій тренер, який відповідає за твоє життя на території кампусу. Ти збрехала мені зі щоденником. Ти намагалася мене обдурити. Тепер ми граємо за моїми правилами.

​Він підсунув контейнер ближче до мене і вклав мені в руку виделку. Пальці він стиснув своєю долонею, змушуючи мене тримати прилад.

​— Ти не вийдеш із цього кабінету, Єво, доки цей контейнер не буде порожнім. Навіть якщо нам доведеться сидіти тут до ночі. Навіть якщо мені доведеться годувати тебе з ложечки, як немовля.

​Я дивилася на їжу, потім на двері, потім на нього. Він був як скеля. Непорушний.

— Я не зможу це з'їсти, — мій голос зірвався на шепіт. — Мене знудить.

​Норд сів у крісло навпроти, широко розставивши ноги, і схрестив пальці в замок.

— Тоді будемо сидіти, поки не пройде нудота. А потім спробуєш знову. Я скасував усі свої лекції на сьогодні. У мене багато часу. ​Він кивнув на контейнер. — Їж. Перший шматочок — найважчий.

​Я зрозуміла, що потрапила в пастку.
Він замкнув мене зі своїм найбільшим ворогом... їжею. І він не збирався мене рятувати. Він збирався спостерігати, як я програю цю війну. Або як я виживу.

​Я тремтячою рукою встромила виделку в шматок курки. Норд не зводив з мене очей. І в цьому погляді, повному контролю і влади, я з жахом відчула щось ще.
Безпеку. Бо вперше в житті хтось змушував мене не голодувати, а жити.