Розділ 4. Наслідки брехні

Єва

​Ранок почався не з кави. Він почався з тремору. Мої руки дрібно трусилися, коли я зашнуровувала кросівки. Це був побічний ефект вчорашніх «вітамінів» та голоду, який я заглушила черговою порцією води з лимоном.

​Чорний блокнот лежав у моєму рюкзаку, як цеглина. Я відчувала його вагу спиною. Там, на папері, я з’їла вчора ввечері стейк і салат. У реальності я з’їла власну гордість і дві пігулки кофеїну.

​Кабінет Норда знаходився на третьому поверсі, окремо від інших викладацьких. Коли я постукала, серце вже билося десь у горлі.

— Увійдіть.

​Він сидів за широким столом, заваленим схемами тренувань. Тут пахло шкірою, кавою і тим самим холодним, дорогим парфумом, від якого в мене паморочилося в голові. Норд навіть не підняв очей. Він просто простягнув руку.

— Щоденник.

​Я дістала блокнот і поклала його йому на долоню. Його пальці на секунду торкнулися моїх, такі гарячі, сухі та впевнені. Я миттєво відсмикнула руку, сховавши її в кишеню худі, щоб він не помітив тремтіння.

​Він відкрив зошит. Тиша в кабінеті стала дзвінкою. Я чула, як він перегортає сторінки. Шурхіт паперу звучав як вирок суду присяжних. Норд читав уважно. Занадто уважно. Його брови злегка піднялися, коли він дійшов до вчорашньої вечері.

​— Дві тисячі п’ятсот калорій, — нарешті промовив він, піднімаючи на мене той самий «рентгенівський» погляд. — Вражаюче, Стерлінг. Більшість дівчат твого віку бояться такої цифри, як вогню.

​— Я ж казала, що хочу виграти, — мій голос звучав твердо. Я репетирувала цю фразу перед дзеркалом. — Мені потрібна енергія.

​— Енергія... — він повільно закрив блокнот і постукав ним по столу. — Знаєш, що відбувається з організмом, коли він отримує такий потужний заряд після дефіциту?

​Я напружилася.
— Він відновлюється?

​— Він стає гіперактивним, — Норд підвівся. Він був у спортивному костюмі, який підкреслював ширину його плечей. — М'язи налиті силою. Ти зараз маєш почуватися так, ніби можеш перевернути гору. Ти так почуваєшся?

​Він поставив пастку.
Якщо я скажу "ні", то він зрозуміє, що я збрехала про їжу. Якщо я скажу "так", то підпишу собі вирок.

​— Так, — збрехала я, дивлячись йому в очі. — Я почуваюся чудово.

​Кутик його губ смикнувся у жорстокій посмішці.

— Чудово. Тоді ми не будемо марнувати цей потенціал на розминку. Ходімо на трек. Сьогодні ми перевіримо твій піковий поріг витривалості.

​Стадіон був залитий ранковим сонцем, але мене морозило. Норд не жартував. Він вирішив вичавити з мене ту "енергію", яку я намалювала на папері.

​— Серія спринтів, — скомандував він, стоячи біля фінішної лінії з секундоміром. — Шістдесят метрів. Максимальне прискорення. Пауза — тридцять секунд. І знову старт. Десять підходів.

​Десять...Це було вбивство. Навіть для здорового спортсмена це було важко. Для мене, яка трималася на кофеїні та впертості, це було неможливо.

​— Готова? — він підняв руку.

— Так.

​— Руш!

​Я зірвалася з місця. Тіло, накачане стимуляторами, спрацювало. Я летіла. Вітер свистів у вухах, покриття пружинило під ногами. Я фінішувала з чудовим часом.
Норд кивнув, не виражаючи жодних емоцій.

— Непогано. Тридцять секунд відпочинку.

​Другий забіг пройшов важче. Легені почали пекти. Третій — я відчула, як затерпли ноги. На п’ятому забігу світ почав втрачати чіткість.

​Я стояла на старті, важко дихаючи. Серце калатало не ритмічно, а якимось рваними поштовхів, ніби птах бився у клітці з ребер. У роті з’явився металевий присмак.

— Ти сповільнилася, Стерлінг! — крикнув Норд. Його голос звучав наче крізь вату. — У тебе в запасі ще купа калорій! Відпрацьовуй свій стейк! Давай!

​Він знав...Десь у підсвідомості я зрозуміла, що він знає, що я брехала. І він змушує мене бігти, щоб я сама в цьому зізналася. Щоб я впала і сказала: "Я не можу".

​Нізащо. Я не здамся. Я краще помру на цій доріжці, ніж дам йому (і моєму батькові в моїй голові) привід сказати, що я слабка.

​— Руш!

​Шостий забіг. Я бігла в тунелі. По краях зору була темрява. Тільки біла лінія попереду. Ноги не слухалися. Вони були чужими. Я не відчувала дотику до землі.
Фініш.

​Я спробувала загальмувати, але інерція понесла мене вперед. Земля різко хитнулася. Небо і стадіон помінялися місцями. Темрява накрила мене миттєво, як вимикач. Я не відчула удару об землю.
Я відчула удар об щось тверде і гаряче.

​— ...дихай! Дихай, чорт забирай!

​Голос пробивався крізь густий туман. Хтось бив мене по щоках. Не сильно, але образливо. Я різко вдихнула, і легені обпекло повітрям.

Я лежала на гумовому покритті треку. Але під моєю головою було не тверде покриття, а чиєсь коліно.
​Я розплющила очі. Світ був розмитим, але я бачила його. Нордстром нависав наді мною. Його обличчя було блідим, а в очах... в тих самих крижаних очах палав справжній вогонь. Не злість, а...страх?

​Його пальці стискали моє зап'ястя так сильно, що, здавалося, він хотів передати мені свій пульс.

— Єво? — він гаркнув моє ім'я. — Ти чуєш мене?

​— Я... — я спробувала підвестися, але він грубо притис мене назад до землі.

​— Лежи! — рявкнув він. — Навіть не думай рухатися.

​Він нахилився нижче, практично торкаючись мого обличчя своїм. Він принюхався.

— Кофеїн, — прошипів він, і цей звук був страшнішим за будь-який крик. — Ти нажерлася таблеток.

​Він перевів погляд на мої губи, які, мабуть, були синіми, потім на груди, які ходили ходором від тахікардії.

— Твій пульс сто дев'яносто. Ти не їла того стейка. Ти мені збрехала!

​Я хотіла заперечити. Хотіла сказати, що це просто втома. Але язик не повертався. Сльози безсилля покотилися з очей. Я програла. Він розкрив мене.

​Норд підхопив мене на руки легко, наче я нічого не важила. Для нього я була пушинкою. Зламаною лялькою.
Мене охопила паніка.