Розділ 3. Хитрість

Єва

​Останній студент вийшов з аудиторії, грюкнувши дверима. Цей звук... клац... пролунав як постріл. ​Ми залишилися самі.

Величезна аудиторія раптом здалася тісною, наче карцер. Повітря стало густим та важким. Я чула, як шумить вентиляція, як цокає годинник на стіні і як кров шалено пульсує в моїх вухах.

​Норд не поспішав. Він стояв біля кафедри, спокійно складаючи папери в шкіряну папку. Його рухи були плавними та  м'якими. 

​Я сиділа на своєму місці, вчепившись пальцями в край парти так, що побіліли кісточки. Просто дихай. Він викладач. Він не може зробити тобі нічого поганого. Це не дім. Це не батько.

​— Спустися вниз, Єво, — його голос прорізав тишу. Не прохання. Наказ.

​Я змусила себе встати. Ноги були ватними. Я спускалася сходами амфітеатру, відчуваючи його погляд на кожному своєму кроці. Він чекав внизу, спершись стегном на стіл та схрестивши руки на грудях.

​Коли я підійшла, він здався мені велетнем. Його тінь накривала мене повністю. Я відчула запах його парфумів — холодний, дорогий аромат сандалу і чогось гострого, сталевого.

​— Ти знаєш, чому я тебе затримав? — запитав він, дивлячись мені просто в очі.

Його райдужки були світло-сірими, майже прозорими, але дивитися в них було нестерпно важко.

​— Через ранкове тренування? — мій голос тремтів, і я ненавиділа себе за це.

​— Через "Відбіркові Універсіади", — він кинув на стіл роздруківку з календарем змагань. — Вони через три тижні. Це твій перший серйозний старт в лізі. І я бачив твоє досьє, Стерлінг. Ти швидка. Феноменально швидка на перших шістдесяти метрах.

​Я трохи розслабилася. Він говорить про спорт. Це я розумію. Тут я знаю правила.

— Я виграю, — твердо сказала я. — Я готова.

​Норд хмикнув. Цей звук був сповнений скепсису.

— Ти не готова. Ти виснажена.
Він відштовхнувся від столу і зробив крок до мене. Я інстинктивно відступила, але вперлася спиною в перший ряд парт. Пастка.

​— Я спостерігав за тобою, — продовжив він, наближаючись. — У тебе вибухова сила, але на фініші ти "пливеш". Тобі бракує енергії. Машина не поїде без палива, Єво, якою б ідеальною не була аеродинаміка.

​Слово "паливо" змусило мене напружитися. Я знала, до чого він хилить.

— Я нормально харчуюся, — збрехала я автоматично. Ця брехня була моїм щитом роками.

​— Справді? — він схилив голову набік, вивчаючи моє обличчя, наче карту. — Щоб витримати мої тренування і підготуватися до забігу, тобі потрібно змінити підхід. Ми збільшимо силові навантаження. Додамо інтервальний біг. Але головне, що ми скоригуємо твій раціон.

​Мене кинуло в холодний піт.

— Мій раціон... збалансований. Я сама його складаю.

​— Я бачу, — сухо відповів Норд. Його погляд ковзнув по моїх ключицях, які гостро випирали з-під коміра худі, по тонких зап'ястях. — Ти спалюєш більше, ніж отримуєш. Це працює на короткій дистанції, але через три тижні ти просто впадеш на треку. А мені потрібна чемпіонка, а не труп.

​Він не знав. Я бачила це в його очах. Він думав, що я просто недбала студентка, яка забуває поїсти через стрес або навчання. Він не знав, що кожна крихта їжі для мене — це війна. Що "збільшити раціон" для мене звучить як стати товстою, стати повільною та програти.

​— Я напишу тобі план, — він потягнувся до своєї сумки. — Вуглеводне завантаження перед тренуваннями. Більше білка. І чіткий графік прийомів їжі. Ти повинна їсти кожні чотири години.

​Кожні. Чотири. Години. У голові запаморочилося. Це звучало як вирок. Як тортури.

​— Я не можу... — прошепотіла я, перш ніж встигла зупинити себе.

​Норд завмер, тримаючи ручку над блокнотом. Він повільно підвів очі. У них спалахнув небезпечний вогник.

— Що означає "не можу"? — його голос став тихішим, вкрадливим. — Ти маєш алергію? Медичні протипоказання?

​— Ні, просто... — я гарячково шукала виправдання. — У мене щільний графік. Навчання. Я не встигатиму...

​Він різко скоротив дистанцію. Тепер він стояв так близько, що я відчувала тепло його тіла. Він сперся долонями на парту по обидва боки від мене, замикаючи мене в кільце своїх рук. Я перестала дихати.

​— Послухай мене уважно, Стерлінг, — промовив він, дивлячись на мої губи, а потім знову в очі. — Мені байдуже на твій графік. Мені байдуже на твої виправдання. Ти хочеш золото на змаганнях? Ти хочеш довести всім, що ти найкраща?

​— Так, — видихнула я.

​— Тоді ти будеш робити те, що я кажу. Ти будеш їсти те, що я скажу, і коли я скажу. Твоє тіло — це моя справа на найближчі три тижні. І я не дозволю тобі його зруйнувати.

​Він говорив як професіонал, але його близькість, його запах, його владність будили в мені зовсім інші, заборонені відчуття. Страх змішувався з дивним трепетом. Ніхто ніколи не брав на себе відповідальність за мене так. Батько вимагав результату, але йому було байдуже, якою ціною. Норд же говорив про процес.

​— Завтра вранці, — він відсторонився, забираючи своє тепло, і мені раптом стало холодно. — Ти принесеш мені свій харчовий щоденник за останній тиждень. Я хочу бачити кожну цифру.

​Моє серце зупинилося. Щоденник. Там були лише яблука, вода і кава. Якщо він побачить його... він зрозуміє все. Він побачить не спортсменку, а психічку.

​— Добре, — видавила я, вже знаючи, що сьогодні вночі мені доведеться сфабрикувати цілий тиждень свого життя.

 Написати брехню про сніданки та обіди, яких не існувало.

​— Вільна, — кинув він, повертаючись до паперів.

​Я схопила рюкзак і кинулася до дверей, відчуваючи, як тремтять коліна.

— І, Єво? — його голос наздогнав мене біля виходу. ​Я завмерла, не обертаючись. ​— Не намагайся мене дурити. Я ненавиджу брехню.

​Я вискочила в коридор, ледь стримуючи сльози паніки. Він не знав правди. Поки що. Але він загнав мене в кут. І я не мала жодного уявлення, як вибратися з цієї пастки, не зруйнувавши свій крихкий світ.