Розділ 2. Аудиторія 204

​Єва

​Холодна вода не змивала відчуття його погляду. Воно в’їлося під шкіру, як пил гумової доріжки. ​Я стояла під душем у спільній душовій гуртожитку, обхопивши себе руками. Тіло тремтіло — дрібно та гидко. Це був не холод. Це був відкат. Адреналін, що тримав мене в манежі, вивітрився, залишивши по собі порожнечу і нудотний страх.

​«Ти не тренуєшся. Ти себе знищуєш».
​Його слова крутилися в голові, як заїжджена платівка. Звідки він знає? Чому йому не все одно? Зазвичай тренери бачили лише результат: секунди, швидкість та техніку. Батько бачив лише медалі. А цей  Нордстром — побачив мене. І це лякало більше, ніж якби він почав кричати.

​Я вимкнула воду, коли шкіра посиніла. Витиралася швидко, механічно, уникаючи дивитися на себе в дзеркало. Я знала, що там побачу: ребра, що проступають надто чітко, темні кола під очима, які не приховає жоден консилер. "Ідеальна машина", яка ось-ось розсиплеться на запчастини.

​У кімнаті пахло лаком для волосся і дешевою кавою. Кейсі, моя сусідка, вже прокинулася. Вона була моєю повною протилежністю як хаос у чистому вигляді. Яскрава та гучна. Її половина кімнати нагадувала вибух на фабриці одягу, моя ж була стерильною.

​— Ти виглядаєш так, ніби побачила привида, — пробурмотіла Кейсі, намагаючись влучити тушшю у вії. 

Вона сиділа на ліжку в одній білизні, дожовуючи круасан. Запах масляного тіста вдарив мені в ніс, викликаючи спазм у шлунку. Я ковтнула слину, відчуваючи знайомий голод, який звикла ігнорувати

​— Гірше, — я натягнула об’ємне худі, ховаючи фігуру. — Я зустріла нового куратора.

​Кейсі присвиснула:

— Норда? О, кажуть, він той ще "таточко". Весь такий суворий та загадковий. Бачила його фото? Ходячий секс, тільки з функцією заморозки поглядом.

​— Він не секс, Кейсі. Він — проблема. Він вигнав мене з манежу.

​Сусідка завмерла з відкритим ротом.

— Вигнав? Тебе? Та ти ж живеш там. Що ти зробила?

​— Нічого. Просто, схоже, дихала не так, як йому подобається.

​Я не стала розповідати подробиці. Не стала казати, як він навис наді мною, як перекрив кисень своєю присутністю. Я схопила рюкзак і глянула на годинник. 8:15. Перша пара. Вступ до теорії спорту.

​— Я побігла, — кинула я, вже відкриваючи двері.

— Єво! — гукнула Кейсі. — Ти забула сніданок!

​Я завмерла. На моєму столі лежало ідеально зелене яблуко. 52 калорії. Мій сніданок, обід і, можливо, вечеря.

— Я поїм у їдальні, — збрехала я, не обертаючись. Яблуко залишилося на столі.
 Сьогодні я не заслужила їжі. Я не добігла коло. Правила є правила.

​Університетський коридор гудів, як вулик. Студенти, сміх, стукіт підборів, запах кави з автоматів. Я йшла, опустивши голову, намагаючись стати невидимкою. Це була моя суперсила — розчинятися в натовпі.
​Але дехто мене все ж таки помітив.

​— Гей, чемпіонко! — важка рука лягла мені на плече.

​Я здригнулася так сильно, що ледь не впустила рюкзак. Тіло спрацювало швидше за мозок, я різко відсахнулася, скидаючи чужу долоню.

​Джастін, капітан футбольної команди, здивовано кліпнув очима. Він був втіленням американської мрії: білозуба посмішка, широкі плечі у фірмовій куртці, нахабство в кожному русі.

​— Ти чого така нервова, Єво? — він усміхнувся, ніби моя реакція була милим жартом. — Я просто хотів привітатися.

​— Не чіпай мене ззаду, — прошипіла я, намагаючись вгамувати серцебиття.

 Чоловічі дотики... вони завжди викликали в мені паніку. Навіть такі невинні.

​— Окей, окей, зрозумів. Недоторкана, — він підняв руки в примирливому жесті, але в його очах промайнув інтерес. Джастін любив складні завдання, а я була для нього саме такою. — Слухай, може, сходимо на каву після пар? Ти виглядаєш так, ніби тобі терміново потрібен цукор.

​— Я не їм цукор.

​— Боже, ти така нудна, Стерлінг. Саме тому ти мені й подобаєшся, — він підморгнув і, на щастя, відійшов до своїх друзів.

​Я видихнула. Джастін був безпечним. Він був зрозумілим, як відкрита книга. Його цікавило лише моє тіло і статус "важкодоступної". З ним я знала, як грати.
Але з Нордом правил гри я не знала.

​Аудиторія 204 була величезною, у формі амфітеатру. Я навмисно вибрала місце на гальорці, у найвищому ряду, в кутку. Звідси було видно всіх, але мене...майже ні. Ідеальна позиція для спостереження. Безпечна зона.

​Студенти розсідалися, гомоніли. Хтось допивав каву, хтось гортав стрічку в телефоні. Рівно о 8:30 двері відчинилися.
​Розмови стихли миттєво. Наче хтось вимкнув звук пультом. ​Увійшов він... Нордстром виглядав тут інакше, ніж у ранковому напівтемному манежі, але ефект був той самий. Темно-синя сорочка, закатана на ліктях, чорні штани, ідеально начищене взуття. Жодного зайвого руху.

 Він пройшов до кафедри, поклав папку на стіл і обвів аудиторію поглядом. ​Цей погляд був важким. Він не бігав по обличчях, він фіксував.

​— Мене звати містер Нордстром, — його голос, низький і рівний, легко заповнив велику аудиторію без мікрофона. — Я ваш куратор і викладач дисципліни "Психологія спорту".
​Він зробив паузу. Тиша була такою, що я чула, як гуде лампа над головою.
​— У спорті є два типи людей, — продовжив він, повільно проходячи вздовж першого ряду. — Ті, хто керує своїм тілом. І ті, чиє тіло керує ними. Перші стають чемпіонами. Другі стають моїми пацієнтами або клієнтами реабілітаційних центрів.

​Він говорив жорстко. Без загравань зі студентами. Я втиснулася в стілець, натягуючи капюшон худі нижче. Тільки не дивись сюди. Будь ласка, не дивись сюди.

​— Я не терплю запізнень. Не терплю брехні. І найбільше я ненавиджу, коли потенціал витрачають на дурощі, — він повернувся до кафедри й розгорнув список групи. — Перекличка.
​Він почав читати прізвища. Я сиділа, затамувавши подих. Моє прізвище було в кінці списку.

— ...Родрігес.
— ...Сміт.
— ...Стерлінг.