Розділ 1. Цифри не брешуть

Єва

П’ятсот двадцять калорій. Саме стільки я мала випалити з себе до сходу сонця. Не п’ятсот, не п’ятсот десять, а рівно п’ятсот двадцять. Це ціна одного зеленого яблука і половини протеїнового батончика, який я змусила себе з’їсти вчора ввечері. 

Вдих... Крок... Видих... 

Гумова поверхня манежу тихо відбивала удари моїх кросівок. Цей монотонний ритм був єдиним звуком, який я зараз могла терпіти. Якщо бігти достатньо швидко, то мозок перестає обробляти думки. Голос батька в голові стирається, перетворюючись на фоновий шум. 

Литкові м’язи вже пекли так, ніби під шкіру залили кислоту. Тіло вимагало зупинки, але я заборонила собі навіть кліпати частіше, ніж потрібно. Мене вчили, що біль — це просто сигнал який можна ігнорувати. 

Я опустила погляд на смарт-годинник. Пульс сто вісімдесят два. Я втрачаю дихання, а у роті з’явився виразний металевий присмак крові. 

— Ще одне коло, — прошепотіла я і горло звело спазмом.  

Порожній університетський спорткомплекс о п’ятій ранку був моїм єдиним безпечним місцем. Тут пахло пилом, гумою і холодом і не було нікого, хто міг би мене оцінювати.  

Я прискорилася на віражі. Тіло автоматично нахилилося, долаючи відцентрову силу, а фокус зору звузився до білої розмітки на підлозі. Лінія... Ще одна...І... Фініш. 

Я різко загальмувала за межею і зігнулася навпіл, упираючись долонями в коліна. Кисню катастрофічно не вистачало. Грудна клітка ходила ходором, а серце билося десь у самому горлі, розриваючи судини. 

П’ятсот тридцять калорій. Цифри з’явилися на екрані годинника, і мене одразу охопила паніка. Забагато. Я перевищила межу, яку сама собі поставила. Тепер організму потрібно більше їжі для відновлення, а я вже розпланувала всі порції на тиждень. Будь-яке відхилення ламало мій план. А разом із ним зникав і контроль. У моїй голові це дорівнювало катастрофі. 

Я повільно випросталася і перед очима попливли чорні плями, як звична ознака кисневого голодування. Я зробила крок до лавки, взяла пляшку з водою і зробила один дрібний ковток. Вода здалася нудотно солодкою. 

І тієї ж секунди я відчула погляд. Важкий та відчутний тиск між лопаток. Мій інстинкт, виплеканий роками життя в домі, де кожен зайвий рух міг спровокувати напад люті, вдарив по нервах.  

Я різко обернулася, пляшка вислизнула з мокрих пальців і впала на гумову підлогу. 

У тіні, біля входу до тренерської зони, стояв чоловік. Він не ховався, а просто стояв, спершись плечем на одвірок, і дивився на мене. Високий та широкий у плечах. Його темна спортивна кофта зливалася з напівтемрявою коридору, через що він здавався ще більшим, заповнюючи собою вихід. 

Мій пульс, який щойно почав падати, знову підскочив. І цього разу вже від страху. Я з дитинства вміла зчитувати таких чоловіків.  Ті, хто займає все повітря в кімнаті своєю присутністю.     Мій батько був саме таким. І від цього чоловіка йшла та сама  руйнівна вібрація. 

— Ви порушуєте режим, — його голос пролунав низько. Він не підвищив тон, але від цього звуку мої м'язи інстинктивно напружилися. 

Я позадкувала, поки не вперлася стегном у холодний метал бар’єра. І тепер відступати було нікуди. 

— Я... — долаючи сухість у горлі, я змусила себе ковтнути й гордо підняла підборіддя, вдаючи впевненість, якої й близько не було. — Студентам дозволяється тренуватися до початку занять. У статуті сказано...  

— У статуті написано про тренування, — перебив він, відштовхуючись від стіни. 

Він зробив кілька кроків уперед, виходячи під холодне світло ламп. Жорсткі риси обличчя, темна щетина й абсолютно порожній, пронизливий погляд. Він не дивився мені в очі, а  сканував мене. Від кросівок до маківки. Він бачив мої тремтячі коліна. Бачив, як здіймаються ребра під мокрою, прилиплою до тіла футболкою. Я почувалася роздягненою та брудною. Одразу захотілося схрестити руки на грудях, щоб сховати свою худорлявість, але я змусила себе стояти рівно.  

— Те, що ви робите, міс Стерлінг, — продовжив він, зупинившись на відстані кількох кроків, — не має нічого спільного зі спортом. Це планомірне виснаження мого ресурсу. 

Його запах накрив мене миттєво, змусивши затримати подих. Гіркий, різкий, без жодної краплі солодкості. Так пахне влада. Так пахне чоловік, який не знає слова «компроміс».  

— Якого ресурсу? — мій голос прозвучав тихіше, ніж хотілося. Очі самі прикипіли до його долонь. Великі. З довгими, сильними пальцями. І від усвідомлення власної беззахисності по спині поповз холодок. Бо якщо він раптом стисне моє зап'ястя, я навіть не зможу смикнутися.  

— Вас, — спокійно відповів він. — Ви в університетській команді. А я не люблю, коли мої студенти ламаються ще до початку сезону через власну дурість.  

Дем’ян Норд — новий головний тренер університетської команди. Про нього багато говорили. Одні вважали його дуже розумним тактиком, а інші — жорсткою і хитрою людиною. Також ходили чутки, що він сам зіпсував свою кар’єру у великому спорті. На фото в інтернеті Норд виглядав інакше. У реальному житті від нього відчувалася сильна напруга, від якої хотілося відвести погляд і не дивитися йому в очі.  

— Я в нормі, — заявила я, випроставши спину. Коліна зрадницьки тремтіли, але голос прозвучав напрочуд твердо. — Це лише звичайна розминка.  

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся. Не як усмішка, а швидше мовчазний знак, що в мою брехню він не повірив.  

— Розминка? — Він кивнув на мій годинник. — Твій пульс досі не опускається нижче ста тридцяти. Руки тремтять, а зіниці розширені так, ніби ти прийняла стимулятори. Коли ти востаннє їла, Єво?  

Він назвав мене на ім’я. Так, ніби це нормально і він має на це право. Від його голосу в мене всередині все стиснулося і одразу кинуло в жар. Звідки він це знає? І як він взагалі міг помітити мої зіниці й те, як тремтять руки, якщо ми так далеко одне від одного?               

 — Це не ваша справа, — різко сказала я, одразу переходячи в захист. Це була звична реакція, яка вже стала автоматичною. — Я краще знаю своє тіло.