Розділ 1. Цифри не брешуть

Єва

​П’ятсот двадцять калорій. Саме стільки я мала спалити до сходу сонця. Не п’ятсот, не п’ятсот десять. Рівно п’ятсот двадцять. Це ціна одного зеленого яблука і половини протеїнового батончика, який я дозволила собі вчора ввечері.

​Вдих. Крок. Видих.

​Гумова поверхня манежу глухо вібрувала під підошвами моїх кросівок. Цей звук — ритмічний, монотонний стукіт був єдиною музикою, яку я могла терпіти. У ньому не було фальші. Тільки чиста математика. Якщо ти біжиш достатньо швидко, думки зникають. Голос батька в голові стає тихішим, перетворюючись на білий шум.

​Ноги палали. М’язи на литках налилися свинцем, вимагаючи зупинки, але я заборонила собі навіть думати про це. Біль — це просто слабкість, яка швидко покидає тіло. Так він завжди казав.

​Я кинула погляд на смарт-годинник. Пульс сто вісімдесят два. Зависокий. Я втрачаю контроль над диханням.

​— Ще коло, — прошепотіла я пересохлими губами. У горлі дерло, ніби я наковталася битого скла. — Тільки одне коло.

​Університетський спорткомплекс о п’ятій ранку був моїм сховищем. Величезний, наповнений запахом гуми, пилу та холодного повітря. Тут було безпечно. Тут не було нікого, хто міг би оцінювати мене, крім секундоміра.

​Я прискорилася на віражі. Тіло звично нахилилося, долаючи відцентрову силу. Світ перед очима трохи розмився, звузився до білої розмітки на підлозі. Лінія. Ще одна лінія. Фініш.

​Я перетнула уявну стрічку і різко загальмувала, хапаючись руками за коліна. Легені горіли вогнем. Я жадібно ковтала повітря, намагаючись заспокоїти серце, яке, здавалося, от-от проламає ребра.

​П’ятсот тридцять калорій. ​На екрані годинника висвітилася цифра, і мене накрило хвилею паніки. Забагато. Я спалила забагато. Це означало, що організм вимагатиме більше їжі, а я не могла цього дозволити. Я розрахувала свій раціон на тиждень вперед. Похибка була неприпустимою.

​Я випростилася, відчуваючи, як перед очима танцюють чорні мушки. Голова паморочилася — знайоме, майже рідне відчуття невагомості. Я потягнулася до пляшки з водою, що стояла на лавці, і зробила крихітний ковток. Вода здалася солодкою.

​І в цей момент я відчула це...Погляд.
Важкий, фізично відчутний тиск між лопаток. ​Волоски на потилиці стали дибки. Інстинкт, вбитий роками життя в домі, де кожен невірний рух міг викликати бурю, спрацював миттєво. Я тут не одна.
​Я різко обернулася, ледь не випустивши пляшку.

​У тіні, біля входу до тренерської зони, стояв чоловік. Він не рухався. Він просто стояв, спершись плечем на одвірок, і дивився на мене.

​Він був величезним. Це перше, що зафіксував мій наляканий мозок. Широкі плечі, затягнуті в темну тканину спортивної кофти, високий зріст, який заповнював собою простір. Він виглядав як скеля. Темна, нерухома і небезпечна.

​Моє серце, яке щойно почало заспокоюватися, знову зірвалося в галоп. Цього разу не від бігу, а від страху. ​Я знала цей тип чоловіків. Владні. Сильні. Ті, хто звик, що світ обертається навколо їхніх бажань. Ті, хто займає весь кисень у кімнаті. Мій батько був таким. І цей чоловік випромінював ту саму вібрацію загрози.

​— Ви порушуєте режим, — його голос пролунав низько, розкотившись порожнім залом. Він не кричав, але від цього тембру мені захотілося стиснутися в грудку.

​Я зробила крок назад, впираючись стегном у холодний метал бар’єра.

​— Я... — мій голос зірвався, прозвучав жалюгідно і тихо. Я прокашлялася, намагаючись начепити маску байдужості. — Студентам дозволено тренуватися до початку пар. У правилах кампусу написано...

​— У правилах написано про тренування, — перебив він. Він відштовхнувся від стіни й зробив крок назустріч.

​Я здригнулася. Всередині все стиснулося. Не підходь. Будь ласка, не підходь.

​Він вийшов на світло, і я нарешті змогла роздивитися його обличчя. Жорсткі вилиці, наче витесані з каменю, легка щетина і очі... Сірі, як передгрозове небо. Вони не дивилися на моє обличчя. Вони сканували мене. Повільно. Зверху вниз.

​Він дивився на мої тремтячі ноги, на груди, що здіймалися від важкого дихання, на спітнілу футболку, яка прилипла до тіла. Я відчула себе голою. Брудною. Хотілося закритися руками, сховати свою худорлявість, свої кістки, свою недосконалість.

​— Те, що ви робите, міс Стерлінг, — продовжив він, підходячи ще ближче, — це не тренування. Це методичне знищення державного майна.

​— Якого майна? — тупо перепитала я, слідкуючи за його руками. 

Великі кисті. Сильні пальці. Якщо він схопить мене, я не вирвуся. ​Він зупинився за два метри від мене. Занадто близько. Я відчувала запах його парфумів — холодний, різкий, з нотками чогось гіркого.

​— Вас, — відповів він спокійно. — Як член університетської збірної, ви є інвестицією цього закладу. А я не люблю, коли мої інвестиції ламаються ще до старту сезону.

​Він був тренером. Новим головним тренером. Нордстром. Чутки про нього ходили різні: геній, тиран, психопат, який зламав власну кар'єру. Я бачила його фото на сайті, але реальність виявилася значно... важчою.

​— Я в нормі, — я випростала спину, намагаючись виглядати впевнено, хоча коліна тремтіли. — Я просто розминалася.

​Його губи скривилися в усмішці, яка не торкнулася очей. Це була зла усмішка.

​— Розминалася? — він кивнув на мій годинник. — Твій пульс досі за сто тридцять, хоча ти стоїш на місці вже хвилину. У тебе тремор рук. А твої зіниці розширені, як у наркомана. Ти коли востаннє їла, Єво?

​Він назвав моє ім’я...Це прозвучало так інтимно і водночас так владно, що мене кинуло в жар. Звідки він знає? Як він міг побачити це з такої відстані?

​— Це не ваша справа, — випалила я різкіше, ніж хотіла. Захисна реакція. Найкращий захист — це напад. — Я знаю своє тіло. Я знаю, що роблю.

​Норд зробив ще один крок. Тепер він нависав наді мною, закриваючи собою світло ламп. Я відчула себе маленькою. Мізерною.

​— Ти нічого не знаєш про своє тіло, дівчинко, — промовив він тихо, і від цього тону по моєму хребту побігли мурашки. — Ти сприймаєш його як ворога. Я бачив, як ти бігла. Ти знущаєшся над собою.