Розділ 5

Розділ 5

На диво, справи в кав'ярні йшли добре. Навіть занадто добре. Настільки, що ми найняли баристу й офіціантку, щоб розвантажити себе. Я зварила нам каву, і ми, поки була хвилинка, закрилися в підсобці, щоб попліткувати. Мені не терпілося поговорити з Танею, навіть порадитися. Адже я не розуміла, що відбувається.

- Таню, минуло два тижні після того, як я вивалила на Дениса претензію. - Говорила їй і згадувала одразу, що відбувалося тоді. - І все, розумієш. З того дня - тиша. Тобто Денис не кинув ідею звести мене з Ромкою, але ми не розмовляємо більше. Ми реально стали сусідами по житлу! Якщо й перетинаємося в домі, максимум, що можу витягнути з чоловіка: "Я не голодний" або "Я йду, буду вранці. До кафе дістанешся сама". А і ще коронне: "Ромка готовий підвезти... Ромка готовий допомогти... і так далі!" Готовий, Таню! До чого, чорт забирай, він готовий?

Вона закотила очі й одразу висловилася:

- Іди з того дому, що тебе там тримає? Адже ясно, нічого доброго не вийде із затії звідництва. 

- Я винна багато грошей Денису, не можу просто так розвернутися і піти.

Подруга знову знайшла рішення:

- Давай стиснемо паски, звільнимо працівників і працюватимемо як прокляті, щоб віддати борг за кав'ярню. Подивися, справи пішли в гору! У нас бомбезний виторг. Напиши Денису розписку і тікай звідти. Не треба принижуватися, май гордість. А то в мене відчуття, що тебе підмінили. Коли ти востаннє танцювала під чужу дудку?

Справді, коли? Навіть під Яремчука старшого я не прогиналася. Я могла вже багато разів здатися і продати кав'ярню, поїхати геть заради власного спокою. Але не зробила цього через упертість і принципи. Це моє місто, мій дім, моє кафе! То якого біса маю відмовлятися від звичного життя через примхи лівого для мене дядька?

- Звісно, я можу піти з дому Дениса, але... - замовкла, роздумуючи над правильною відповіддю.

- Але?.. - поквапила Таня, і, коли я не відповіла, вона зробила свої висновки: - Тільки не кажи, що реально знову хочеш повернутися до Роми?!

Подруга скривилася, а потім демонстративно засунула два пальці в рот, імітуючи блювоту. Та мене саму пересмикнуло від такої перспективи. Стало раптом холодно до тремтіння. Ні, вдруге не можна наступити на ті самі граблі.

- Після зради - точно ні. Та й знаєш, коли в моєму житті з'явився Денис, я раптом зрозуміла, наскільки Ромка може бути підлим і боягузливим.

Таня насупилася, в її очах чітко застигло запитання. Але перш, ніж відповісти їй, я ще раз зібрала всі свої думки воєдино. За останні два тижні ігнору в мене було багато часу на роздуми. Нехай я і не знала багато чого, але приблизна картинка все одно склалася.

- Є в мене нехороша підозра щодо вчинку Роми. Хочу сьогодні, незважаючи ні на що, відверто поговорити з Денисом. І якщо навіть після цього він не припинить спроби звести мене з братом, піду. Або якщо не захоче вислухати. У будь-якому разі, прийшов час щось робити.

- Я тобі давно казала, йди! - Таня кивнула і додала: - І не треба жаліти або допомагати Денису, він тобі ніхто. Нехай сам розбирається з татусем і братом, ти взагалі не повинна страждати через цих товстосумів.

Вона має рацію, але... Але що робити, якщо вже встигла звикнути і прикипіти душею до Дениса? Ну, подобався він мені, як людина. Якщо заплющити очі на деякі деталі - Яструб добрий і чуйний чоловік. Людина слова! Він не виспівується солов'єм, а одразу приступає до справи, чим і підкуповує до себе. Навіть напускна холодність і та в його образі здається милою. Ну ось що зі мною відбувається? Що це все, якщо не легка закоханість? Не стала глибше копатися в собі. Можливо, мене вихором підхопили нові відчуття. Розгойдали на гойдалках емоцій, але незабаром щезнуться росою на сонці. Було б добре!

***

Я чекала Дениса досить довго. Бігала з кухні у вітальню і назад, але він так і не з'явився. Майже одинадцята година вечора! Схоже, весь мій задум провалився з тріском.

Наступні тридцять хвилин очікування добили остаточно. Усе, з мене досить. Я заздалегідь принесла собі листочок і ручку, про всяк випадок. Почала з розписки. Може, вона й не матиме юридичної сили, але, за бажання, я можу завірити її в нотаріуса. Для спокою Дениса. Із цим було простіше. А коли поклала перед собою другий листок, впала в ступор. Як написати, пояснити, чому йду і не бачу сенсу в його допомозі?

І начебто в думках в мене все так чітко і зрозуміло, але щойно підношу ручку до аркуша - одразу порожнеча. Фігня якась! Ну, не йти ж мовчки. Треба хоч щось накарябати. Зібравшись з силами, почала:

"Дорогий Денисе..."

Різко прибрала ручку й насупилася. Дорогий! Зім'яла аркуш і, заричавши від досади, жбурнула його на підлогу. Так справа точно не піде. Може, просто написати йому повідомлення? А що, не погана ідея! Мовляв, я пішла, розписка на столі. Дякую за все.

Не знаю, скільки я ось так просиділа, але нарешті з'явився Яструб. Увірвався у вітальню і сфокусував на мені розгублений погляд.

- Пів на першу ночі, - заявив мені, на що я закотила очі.

Денис помітив папірець на столику, я зібралася забрати, але чоловік вихопив його просто перед носом.

- Ну і що це в нас... розписка?

Яструб побіжно пробігся по ній поглядом і в підсумку злісно втупився на мене. Але і я не здавалася: розправила плечі і підняла підборіддя. Нехай не думає, що буду боятися або злякано відводити погляд.

- А тут що?

Денис підняв із підлоги зім'ятий аркуш, розгорнув і прочитав ті самі два слова. Але я не стала паритися з цього приводу. Куди складніше було б, напиши я там усі свої думки.

Яструб цокнув язиком і теж зім'яв листочок, засунув собі в кишеню джинсів, а потім почав зі зітханням:

- Послухай, Кіро... - слухати я точно нічого не збиралася.

А от говорити мені вже ніхто не завадить!