Розділ 4

Розділ 4

Ну, точно він, я впізнала його за одягом! Без роздумів вибігла і вдивилася в його трохи опухле від побиття обличчя. Не все виявилося так погано, але, тим не менш!

Та як же так? Хто його побив і за що? І що тепер робити, куди дзвонити? У "швидку" чи у поліцію? Так і не вирішивши, спробувала хоча б для початку затягнути Яструба в кав'ярню.

Схопила під руки і кілька разів смикнула, постаралася змістити його. Важкий, чортяка! Просто пощастило, що чоловік упав практично на порозі. З горем навпіл втягнула його й одразу замкнулася. 

- "Швидка" чи поліція? - запитала саму себе.

Голос тремтів, напевно, як і все моє тіло. Я не розуміла, не уявляла, що робити далі. Впала перед Денисом на коліна, обмацала... що я хотіла зрозуміти? Підняла кофту і скрикнула. Зліва на ребрах величезна чорна гематома, але не ризикнула до неї доторкнутися. Як же це, мабуть, боляче...

- Денис... - потрясла його, чоловік не відреагував.

Він дихав, бачила по грудях, що здіймалися, просто знепритомнів. Клянуся, в якийсь момент я злякалася настільки, що замість "швидкої" набрала по пам'яті номер Ромки. Але не встигла зателефонувати, Яструб прийшов до тями раптово, щось стогнав і різко схопив мою долоню, яку так і не встигла прибрати з його плеча. Стиснув міцно, на очах одразу виступили сльози.

- Денисе... - проридала в розпачі, - тобі потрібно в лікарню.

- Ні!

Він довго не міг сфокусуватися на мені. Але, коли повністю проморгався і побачив, хто перед ним, послабив хапку. Долоню не випустив, поклав собі на груди і ледве помітно видихнув.

- Чудово... я зумів доповзти до кав'ярні. Не дзвони нікуди, самі розберемося.

Поки говорив, помітно наморщувався від болю, та все одно впирався від допомоги медиків! Та як так? До чого це геройство?

- Якщо зламані ребра, то тобі потрібен лікар!

Стерла номер Ромки, встигла набрати лише першу цифру "швидкої", Денис вихопив із другої руки телефон і прибрав убік.

- Туга пов'язка і тепло на забите місце, - простогнав упертий. - Нічого критичного.

Яструб виглянув у вікно кав'ярні, а потім знову подивився на мене:

- Водити вмієш?

- Ні. Але ми можемо залишитися тут до ранку і... - грубо перебив:

- Тут ми не залишимося!

Я аж сіпнулася з переляку від категоричності в голосі чоловіка. Та що не так? Яструб дістав із кишені джинсів свій телефон і щось надрукував на ньому. Спробував встати з підлоги, але через травми в нього нічого не вийшло.

І Яструб не збирався просити про допомогу, самостійно перевернувся на карачки і після, схопившись рукою за стіл, повільно піднявся. З видихом болю сів на стілець.

Залишалося тільки стояти і дивитися, як цей "герой" мучиться і кривиться від болю. Так багато запитань виникло, тільки сумніваюся, що Денис відповість хоча б на одне.

- Ми не можемо залишитися в кав'ярні, і це не мій особистий каприз. Краще забратися звідси якомога швидше.

- До тебе додому?

Здається, я почала здогадуватися, звідки ноги ростуть...

- Ні, переночуємо в іншому місці, а завтра подивимося.

Гаразд. Сперечатися далі немає жодного сенсу.

- Дай хоча б рани на обличчі тобі оброблю, - я розвернулася, чоловік зупинив:

- Приїдемо на місце, там і розберемося з ними.

Якраз у цей момент до кафе під'їхала автівка. Денис спочатку напружився, але, коли подивився в телефон, розслабив плечі й підкликав мене до себе. Підійшла без питань. Чоловік піднявся з-за столу, він зміг самостійно зробити лише крок. Зрештою оперся на мене, і ми повільно вийшли до авто. Допомогла йому всістися, а потім повернулася, вимкнула скрізь світло, забрала сумку з телефоном і закрила кав'ярню.

Їдучи, всередині оселилося дивне відчуття моторошної паніки, ніби завтра знову повернуся на руїни. Побоялася питати в Яструба, чи вірні мої здогадки. Може, я занадто перебільшую, а він насправді вліз у банальну бійку в підворітті?

Водій мовчав, але занадто часто помічала його пильний і цікавий погляд у дзеркалі заднього виду. Хоча, чоловіка можна зрозуміти, зовнішній вигляд Дениса залишав бажати кращого...

- Ти так і будеш нервувати мене поглядом?

Я спочатку вирішила, ніби Яструб каже це мені і напружилася. Але, почувши тихий сміх водія, заспокоїлася.

- Дай насолодитися видом твого пом'ятої пики. - Водій явно посміхнувся. - Коли ще я побачу таке видовище. Яструба побили! - продовжував потішатися.

- Та йди ти... - розлютився Денис і відвернувся до вікна. - За дорогою краще стеж, розумнику.

- Вам не здається, що недоречно жартувати над людиною в такій ситуації?!

Через мої різкі слова незнайомець розреготався так, що аж похрюкував від сміху. Ну, серйозно! У мене одразу засвербіла рука відвалити йому запотиличник.

- Яка кумедна крихітка, - висловився він крізь сміх і зирнув на мене через дзеркало заднього виду. - Мала, а ти вільна...

Хотів додати, але Яструб стрімко відбив його бажання:

- Ще хоч слово скажеш, я тобі шию зверну.

Мужик одразу, ніби язик проковтнув. Більше ніхто з нас не зронив ні слова.

У підсумку, він завіз нас у спальний район на інший кінець міста і припаркувався на вільному місці. Я збиралася допомогти Денису, але водій випередив і підставив плече для опори Яструбу.

Може, вони друзі? Ну, явно знайомі, бо, поки йшли до під'їзду, вели між собою бесіду. Я не прислухалася, навіть не намагалася вникати.

Ми піднялися ліфтом на дев'ятий поверх, потім чоловік відчинив двері. Впустив мене першою, а потім увійшов разом із Денисом.

Затягнув його в кімнату і тоді вже Яструб самостійно сів на ліжко.

- Мабуть, принесу аптечку.

Чоловік вийшов, а Денис тихенько заговорив:

- Богдан своя людина, йому можна довіряти.

Кивнула і між нами утворилося дивне мовчання. Теж сіла, скоса глянула на Яструба, але досі не наважилася запитати про все це. У теорії, я вже здогадалася, що до побиття міг докласти руку його батько, але... Чи реально таке? Побити власного сина! Щось я не пригадаю, щоб Рома хоч раз приходив побитим після непокірності. То в чому ж справа? Чи будуть у мене колись відповіді?!