Розділ 1

Розділ 1

Звуки битого скла загриміли неприємним дзвоном у вухах, а тріск дерева пройшовся по тілу електричним струмом. Мені захотілося щільно закрити вуха руками, заплющити очі й уявити, що нічого немає. Проблем немає, боргів немає і, взагалі, що моє життя не суцільні руїни.

Відвідувачі моєї невеликої кав'ярні давно розбіглися з криками про допомогу, але на чужі проблеми всім плювати. Ніхто не прийде на допомогу, як і минулого разу.

Колектори чи бандити, не важливо, це все одна гнила зграя, вони нещадно трощили моє дітище, мою улюблену кав'ярню... Вдруге за місяць! Усе, досить із мене! Я не могла спокійно дивитися на те, як руйнують те, що роками копітко створював батько. Те єдине, що все ще залишалося моїм.

- Досить! - прокричала, але все одно не перекричала брязкіт від ударів битою.                     

Скло вже давно було вибито, бандити розмахували битами по всьому, що потрапляло під руку, не шкодуючи нічого: меблі, техніку, столи зі стільцями...

Коли вони минулого разу розтрощили столи й кухонні прилади, я взяла величезний кредит, щоб відновити тут усе, влізла в борги і заради чого? Ці тварюки знову з'явилися. Чому ж вони не можуть залишити мене в спокої?

Цього разу, схоже, їхнім завданням було стерти з лиця землі мій заклад. І мене разом із ним...

- Ти, - ватажок зграйки ткнув у мій бік битою, - заборгувала нам гроші, а бос не любить, коли з ним грають в ігри.

- Нічого я вам не винна! - вигукнула зі сльозами на очах.

Мені не страшні виродки, мені шкода витрачених сил, часу і грошей. Це кафе було дітищем батька, а тепер, після його смерті, воно моє. Я вкладала в нього душу, горіла улюбленою справою, як нічим іншим. Нестерпно дивитися на безлад, влаштований за наказом Яремчука. Звичайно, це його рук справа, хто б іще міг нацькувати на мене бандитів? І дозволити сумнівній конторі перекупити борг у банку.

- Звалюй по-хорошому, - огризнувся велетень, - вали з міста і діло з кінцем.

Це саме те, чого хоче Яремчук, але я не збираюся тікати з підібраним хвостом. Я вже розбита і розтоптана. Принижена і покинута коханою людиною, то що ще йому треба?  

- Ні, - чітко і непохитно. - Я нікуди не поїду, так і передайте Яремчуку!

- Безсмертна, чи що? - він хмикнув, - чи вже знайшла собі нового заступника?

- Та хто за неї заступиться? - вклинився інший мужик. - Пикою не вийшла.

Вони усі заіржали, як коні. Я трималася з останніх сил і прикушувала собі язика, щоб не шльопнути зайвого. Та пішли вони до біса зі своїми коментарями, їхнє завдання - вколоти якомога болючіше, змусити сумніватися в собі. Боятися їх. Досить із мене, втомилася щодня трястися.

- Кажи, хто за тебе заступиться? - випитував ватажок, виблискуючи переді мною глумливою посмішкою. - Хто поручиться за хтиве дівчисько?

- За неї поручуся я.

Усі завмерли й витріщалися на двері. Темна постать затулила собою весь отвір, незнайомець стояв з опущеною головою, а руки сховав у кишенях чорних джинсів. Чоловік переступив поріг і увійшов, під його ногами одразу захрустіли уламки, він ішов напростець, переступаючи розруху. Зупинившись на середині залу, незнайомець різко підняв голову. Усміхаючись, огледів бандитів і, нарешті, зупинив погляд на мені.

Хитрий, примружений погляд був позбавлений будь-яких емоцій. Ці арктичні крижини водночас лякали й зачаровували. Приворожували й туманили розум подібно до міцному напою. Чоловік випромінював ауру сили, навіть бандити застигли на мить, що вже казати про мене.

Я моргнула, легені почали горіти через брак повітря, навіщо тільки затамувала подих? Незнайомець був ідеальний, наче зійшов з обкладинки модного журналу, а його зухвала посмішка діяла, наче мед для ведмедя. Чоловік примружувався, як хитрий лис, ніби замишляв щось погане. Футболка обліпила м'язисте тіло, наче друга шкіра, здавалося, варто йому нагнутися, і тканина затріщить по швах.

На щастя, на мене не діяла магія зваблювання, я швидко взяла емоції під контроль, схаменулися й бандити:

- Ти поручишся за неї? Серйозно? - ватажок банди впізнав незнайомця, але я - ні!

Що тут відбувається? Я його вперше бачу, про яку допомогу може йти мова? Нічого не розумію...

- У тебе з цим проблеми? - хитрий лис стрільнув поглядом у ватажка, той миттю знітився і підняв долоні на знак капітуляції.

- Мені байдуже, хто з вас заплатить, - у бандита загорілися очі, напевно вже в умі підраховував свої гроші, падлюка!

- Запам’ятайте, стерв'ятники. Ця жінка - моя, - я вдавилася слиною і закашлялася, усі слова міцно застрягли грудкою в горлі. - Якщо хтось сунеться в кафе або до неї особисто, матиме справу зі мною. Зрозуміло?

Владний, непохитний голос роздавав вказівки, ніхто б не посмів суперечити. Але я чому мовчу, як у рот води набрала! Якого дідька він надумав назвати мене своєю?

- Та як скажеш, Яструбе, - єхидував ватажок. - Відійдемо, перетремо між собою умови.

Ці двоє спішно вийшли з приміщення. Ні, так справа не піде! Мені терміново потрібні відповіді, тому зробила крок уперед, але шлях до ватажка перегородили інші мужики. Обступили півколом, щоб у мене не залишилося навіть шансу перешкодити угоді. Але, чому? Так хочеться грошей, що навіть плювати, від кого їх отримувати?

Хто ж ти, Яструб, навіщо залетів у мою скоромне кафе? Навіщо допомагаєш, а, головне, що попросиш натомість? Не подобався мені стан справ, я підсвідомо вже відчувала майбутні неприємності. Безкоштовний сир тільки в мишоловці, а мені не залишили вибору: брати цей сир або пройти повз.

- Йдемо, - не заходячи назад, крикнув своїм людям ватажок.

Шакали розійшлися, а Яструб повернувся. Йшов до мене повільно, він навмисно тягнув час. Ніби обмірковував план дій на ходу. Невже допомога вийшла спонтанно? Нізащо не повірю!

Його погляд, як і раніше, залишався холодним і незацікавленим, байдужим. Але ж тепер ми залишилися тільки вдвох... Відчуваючи, як шлунок стиснувся в нудотний вузол, позадкувала від незнайомця і незабаром наштовхнулася спиною на стіну. Яструб залишив між нами кілька кроків, не став вторгатися в особистий простір. Він мовчав, я не витримала емоційного напруження перша: