Її пальці тремтіли, коли вона відкрила блокнот. Сторінка була пуста, але всередині неї — буря.
Вона прокинулась ще до світанку. Серце билося, мов барабан на полі бою. У горлі стояв клубок, в голові — відлуння слів, яких вона не розуміла.
Сон залишив по собі не просто страх — він залишив шрами.
…Вальтер стояв перед нею з клинком у грудях. Його очі були спокійними. Здивовано-спокійними. Він шепотів її ім’я. А потім зникав… у попелі.
…Інший сон — вона сама, закута в ланцюги. Її обличчя вкрите кривавими слідами. Навколо — голоси, що шепочуть: "Ти привела його до загибелі".
…І третій — місто в вогні. Книга, яку вона читала вдома, горить на вівтарі. А зі сторінок виривається темна постать — вона бачить там себе. Але старшу. І в її очах — нічого, крім порожнечі.
Вона не могла більше спати. Вона просто сиділа і писала. Руку несло, наче хтось інший вів її по рядках:
"Не дай йому померти. Не стань тим, чим тебе хоче зробити цей світ. Якщо забудеш, ким ти є — не зможеш повернутись."
Почулося тихе клацання — двері відчинились.
— Ти не спиш? — голос Вальтера був спокійним, але в ньому крився лід.
— Усе гаразд, — відгукнулась вона, швидко закриваючи блокнот.
— Ти бліда, як смерть, — він наблизився, але вона відвернулась. — Що тобі наснилось?
— Нічого, — збрехала. — Я просто трохи втомилась.
Його очі зупинились на її руці. Вона ще тремтіла. Але він нічого не сказав. Просто мовчки вийшов.
…
Тренування розпочалось через годину. Вона стояла навпроти нього, тримаючи меч, який він подарував їй після тієї першої битви. Рухи були точні. Але порожні.
— Настя, — голос його став твердим. — Ти не тут. Де ти?
— Я… тут, — відповіла, але не змогла витримати його погляду.
— Ні. Тут лише оболонка. А де ти?
Вона мовчала.
Меч вислизнув із рук. Її серце билося швидко. Вона опустилась на коліна. Сльози не текли — вона була за межами сліз.
— Вибач, — прошепотіла. — Просто… мені треба трохи часу.
Вальтер не наближався. Але стояв поруч. І його мовчання говорило більше, ніж слова.