Його кривавий фінал

Глава 4: Тиша між ударами

Кам’яні стіни ніби дихали холодом. Темні тканини на стінах, приглушене світло, важкі меблі — усе в цій кімнаті дихало владою, але вона відчувала лише самотність.

Настя сиділа на краю ліжка. Її руки були складені в кулак, ніби вона досі тримала клинок. Вона не говорила. Вже кілька годин. Вальтер залишив її в своєму лігві — мовчки, не пояснивши нічого. І вона не запитувала.

Її очі втупились у підлогу. Серце билося повільно, ніби кожен удар важив кілограм.

Я вбила. Я — вбивця.

Вона прокручувала той момент знову і знову. Обличчя Ларкана. Його очі. Його страх. І те, як він розсипався в попіл. Це мало бути правильно. Бо він нападав. Бо вона захищалась.

Але чому я не відчула полегшення?

Замість того — порожнеча. І темрява в грудях, яку не могли розігнати навіть згадки про Вальтера.

Вальтер…

Він був жорстоким. Безжальним. Але поруч із ним вона почувала себе… живою. У небезпеці, але насправді живою.

Що це за почуття?

Настя торкнулася своїх губ. Вона не розуміла себе. Не розуміла його. І найгірше — не розуміла, чому серце шалено б’ється, коли вона згадує його погляд.

Вона підвелася. Підійшла до дверей.

Замкнені.

— Випусти мене… — прошепотіла, більше собі, ніж комусь іншому. — Я просто хочу… додому.

Її голос затонув у тиші.

Вона уявила себе вдома. Свою кімнату. Плед. Гарячий чай. Мамині руки. Тепло. Світло.

І сльози раптово виступили в очах.

Чому я тут? Хто я тепер?

Вона впала на підлогу біля дверей. Притулилась спиною до холодного дерева.

Я не героїня. Я не воїн. Я просто Настя. Я боюся. Я хочу додому. Але...

Тут книга не відкриє двері. Не раніше, ніж вона зрозуміє, що з нею відбувається.

І в тиші, вперше за багато годин, вона прошепотіла:

— Вальтер… де ти?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше