Кам’яні стіни ніби дихали холодом. Темні тканини на стінах, приглушене світло, важкі меблі — усе в цій кімнаті дихало владою, але вона відчувала лише самотність.
Настя сиділа на краю ліжка. Її руки були складені в кулак, ніби вона досі тримала клинок. Вона не говорила. Вже кілька годин. Вальтер залишив її в своєму лігві — мовчки, не пояснивши нічого. І вона не запитувала.
Її очі втупились у підлогу. Серце билося повільно, ніби кожен удар важив кілограм.
Я вбила. Я — вбивця.
Вона прокручувала той момент знову і знову. Обличчя Ларкана. Його очі. Його страх. І те, як він розсипався в попіл. Це мало бути правильно. Бо він нападав. Бо вона захищалась.
Але чому я не відчула полегшення?
Замість того — порожнеча. І темрява в грудях, яку не могли розігнати навіть згадки про Вальтера.
Вальтер…
Він був жорстоким. Безжальним. Але поруч із ним вона почувала себе… живою. У небезпеці, але насправді живою.
Що це за почуття?
Настя торкнулася своїх губ. Вона не розуміла себе. Не розуміла його. І найгірше — не розуміла, чому серце шалено б’ється, коли вона згадує його погляд.
Вона підвелася. Підійшла до дверей.
Замкнені.
— Випусти мене… — прошепотіла, більше собі, ніж комусь іншому. — Я просто хочу… додому.
Її голос затонув у тиші.
Вона уявила себе вдома. Свою кімнату. Плед. Гарячий чай. Мамині руки. Тепло. Світло.
І сльози раптово виступили в очах.
Чому я тут? Хто я тепер?
Вона впала на підлогу біля дверей. Притулилась спиною до холодного дерева.
Я не героїня. Я не воїн. Я просто Настя. Я боюся. Я хочу додому. Але...
Тут книга не відкриє двері. Не раніше, ніж вона зрозуміє, що з нею відбувається.
І в тиші, вперше за багато годин, вона прошепотіла:
— Вальтер… де ти?