Розділ 22. Зізнання

В «наливайці» на Туполєва, за гастрономом, гидко тхнуло брудними п’яницями й гидким тютюном.

– Давай ще по одній! – ляпнув по сідницях жінку, що працювала в цьому відстійному закладі Руслан Горін і хрипло розсміявся. Він, думав, що зробив нещасній приємно. Але ж вона навіщось працювала саме тут. Може жила поряд, або більше ніде не могла влаштуватись.

Та не встигла рум’яна дамочка виконати замовлення місцевої «знаті», як до задимленого приміщення увійшов місцевий дільничий.

– Атас, хлопці! Пан капітан завітав на наш вогник. Привіт, начальнику! – дехто спокійно привітався, а дехто намагався миттю вислизнути, але дільничий вправно перекрив міцною рукою вихід та відкинув втікача назад.

– Стояти, громадяни алкоголіки! Приготували документи та виклали на стіл. Валентино, ти знову до пива горілку підмішуєш? Що ти мені головою киваєш, смердить же на пів кварталу! Люди поряд ходити гидують...

Законослухняні п'яненькі чоловіки дістали зі своїх засмальцьованих рваних кишень документи та виклали на брудну стійку.

– Фу! Валю, чого в тебе так брудно завжди? До цього ж столу державний документ прилипне так, що в руки не взяти, – зморщився звиклий до особливостей закладу капітан. Жінка схопила брудну ганчірку й почала протирати поверхню. А дільничий згріб паспорти докупи та по черзі передивлявся їх. Він повернув документи всім назад, та не знайшов сьогодні жодного порушника правопорядку. Але одного паспорта не вистачало.

– А твій де? Я що двічі повинен питати? – звернувся капітан до Горіна.

– Начальнику! Ти з дуба впав, чи що? Самого Руслана Горіна не впізнаєш? Та мене без паспорта ще пів століття пізнавати будуть...

– Це точно, бо саме ти мені й потрібен, зірка екрану. Зав’язуй з цією гидотою й пішли, – взяв каскадера за рукав капітан. Але той висмикнув плече та невдоволено сказав:

– Я ще не допив! Куди ти мене волочеш, начальнику? Я сьогодні автографів не роздаю.

– Нічого-нічого! Зміниш трішки свій насичений графік у відділенні. Тебе там слідак страшенно зачекався, – він знову міцно взяв Горіна за рукав та й повів на вихід. – А ти, Валю, зав'язуй зі своєю бормотухою, бо закрию точку нафіг!

Вже на вулиці, капітан продовжив:
– Горін! От навіщо ти стільки п’єш? Ти ж лікувався.

– Пане капітане, так горбатого ж тільки могила виправить! А я ще зі Словаччини горбатий. Впав дуже невдало. Ось з того часу й лікую рани...

– Фу! Та не дихай ти у мій бік, бо мене зараз знудить, – помахав рукою в повітрі капітан і вони вже підійшли до відділення поліції.

– Начальнику, ти хоч натякни: з якого переляку притягуєш? Я ж нічого не зробив! – дивувався Горін.

– Зараз я тебе здам слідчому і ти йому будеш розповідати де і що «не робив». А я, від гріха, піду подихаю свіжим повітрям. Як ви взагалі п’єте в таку спеку?

Дільничний радо вручив це страхіття, що колись було відомою на всю країну людиною, та й пішов собі у справах геть. А вже інший капітан ввічливо показав Горіну на стілець та ще кілька хвилин щось писав. Потім не витримав, налив у склянку води й сказав:

– Випийте, будь ласка, а потім почнемо розмову.

Старий каскадер радо ковтнув воду, бо сушило його страшенно й мовчки втупився червоними очима в слідчого.

– Горін Руслан Миронович, 1975 року, народжений в місті Києві, зареєстрований та проживаєте по вул. Академіка Туполєва 23, квартира 10. Наразі на пенсії по інвалідності. Я нічого не наплутав?

– Та, ні! Все правильно. Ну, хіба що мої заслуги не перерахували, – гордо сказав п’яниця.

– Зараз перерахую. Вісімнадцятого липня де перебували? Швиденько згадуємо, бо це дуже важливо, – ввічливо говорив з Горіним слідчий.

– Пане капітане, Ви жартуєте? Я вчорашнього дня не пам’ятаю зовсім, а ви питаєте мене про липень, – спочатку розсміявся алкоголік, але потім почав пронизливо кашляти.

– Та ні! Мені наразі зовсім не до жартів. Ось дивіться, – слідчий розвернув до Горіна ноутбук і запустив запис камери. Але каскадер тільки примружив очі та пожалівся:

– Начальнику! Я ж там ні хріна не бачу, в цих ваших коміксах. А окуляри я вдома забув. Не беру, знаєте, до спілкування з друзями. Бо вони буйні бувають, а оптика наразі дорогуща. Що ви мені за кіно там показуєте?

– Дуже цікаве кіно, містере Горін. Чи ви лише по Європі каскадерили? А ще вісімнадцятого липня, о 13.30, так неслись по Бориспільській трасі, що спричинили серйозне ДТП, у якому дуже постраждали люди. Та й рух на величезному шматку дороги призупинили на кілька годин. Багатьом зірвали зустрічі, виконання завдань та замовлень... А ви кажете: «Нічого не пам’ятаю».

– А! Ви про це? – навіть не відмовлявся від сказаного Руслан. – Ну так, люблю я поганяти на своєму Мерині. Ще й дощ періщив. А хіба там щось сталося? Я не знав, – закопилив губу каскадер і «включив дурня». Ну не був він аж настільки дурним, щоб не побачити у дзеркалі, як після його крутого віражу автомобіль позаду злетів на зустрічну смугу, зачепив вантажівку та покотився по узбіччю шкереберть. А ця тварюка навіть не зупинилась!..

– Громадянине Горін, ви затримані за статтею 286, частини друга й третя Кримінального кодексу, поки що на сорок вісім годин. Ви можете звернутись за послугами до свого адвоката, бо він вам точно знадобиться. У цій ДТП серйозно постраждав наш колега, тому навряд чи хтось добровільно захоче вас захищати. Але ж державний захисник, вам звісно буде наданий.

– От халепа! Казав я тій дурисвітці, що не треба! А вона: «Полякай його, Горін!» Ось і долякались. А що там хтось загинув? – добродушно видавав секрети події каскадер. – Пане капітане, а можна ще трішки водички? Сушить страшенно!

Слідчий подав йому ще склянку води й дуже настирливо попрохав:
– З цього місця, будь ласка, детальніше!

– Та куди ж уже детальніше? Моя баба зла була на свого колишнього. Ось і попросила мене трішки полоскотати нерви тому франту. А я ж не вишибала якийсь. Тому й вирішив по-старому, на авто, поганяти його трохи. Бог свідок, пане слідчий, я не хотів, щоб аж так все вийшло, – жадібно допивав воду Горін.

– Тобто маємо зізнання та ще й замовника кримінального злочину, так? – роздухарився слідчий, бо дуже швидко розколов падлюку.

– Виходить, що так. Звісно мені самому воно й не потрібне було. Теж мені зірка екрану! Я частіше за нього в телику миготів, – якось по-дитячому розмірковував наразі Горін. А слідчий поклав перед ним папір і ручку.

– Пишіть зізнання та детально вкажіть прізвище, ім’я й по батькові замовниці ДТП.

– Слухайте, от чого вас в тих академіях навчають? Ну, якщо я говорю, що колишнього замовила? То, же Буянова Вікторія Євгеніївна, а в дитинстві Краснова. В школу ми з нею разом ходили. Та вона ще з тих часів шалавою була, хоча розумною. В універі навчалась. Там і зустріла свого Буянова. Дітей наробили, але ж вона ще стільки ліжок облазила! А той розумник все невинних захищав і нічогісінько не бачив. Я взагалі не розумію: ну поїхала вона до Англії з дітьми, то чого назад приперлася? Ще й претензії Тимурчику пред'являти почала. Капітане, я вам чесно скажу: всі баби дурні навіки... Ось тільки писати наразі я нічого не можу. Руки тремтять дуже й очі не бачать. Ви напишіть, що треба, а я підпишу. Дайте мені ще водички та відправляйте до камери. Голова розколюється, а там у вас прохолодно, я й відпочину. Оце розказав - і навіть легше стало. Ну, не хотів я того, що сталося! Та й в новинах бачив ту «кашу» на трасі. А вони тепер хоч живі? – з надією в голосі запитав Горін і жадібно допивав воду.

– Вважатимемо, що так. І молися Богу, щоб у людей все добре склалося. Бо підеш по 115-й, а там будуть діяти зовсім інші правила. Черговий! Забери цього до камери, – скомандував слідчий і почав гуглити адресу Вікторії Буянової.

Не краща за свого дружка, п’яна Віка сиділа вдома біля відчиненого вікна й курила. Сем десь завіялась засмагати з хлопцями на Десну й полишила матір сумувати одну-однісіньку. Звісно все вийшло з-під контролю. Бо спочатку вони з Горіним пили разом і згадували минуле. А в той злощасний день, вісімнадцятого липня, Саманта попросила підвезти її на зустріч з батьком. І вже точно абсолютно випадково ті солоденькі молодята відлітали на курорт. Сем вийшла до Мерседеса Горіна та всі збирались їхати на Святошин, але Віку наче чорт поплутав! Не дивлячись на дощ, вона з дочкою попхалася на метро, а Руслана Горіна попрохала «трохи полякати» молодят, в дорозі до аеропорту. Та старий п’яниця перестарався й Віка, звісно, бачила репортаж з Бориспільської траси. Правда, нічого не уточнялось про стан потерпілих, тому вона вирішила побувати вдома у Тимура. Але її туди не пустили. До Горіна вона вже більше не ходитиме, обрид їй цей смердючий алкаш. Ось і сидить «бідолашна» та жаліє себе.

У двері хтось постукав. Дзвінка в батьківській квартирі Віки не було ще до поїздки в Лондон, але вона все збирається колись відремонтувати квартиру, тоді й поставить. А зараз навстіж розкрила двері та хотіла скрикнути: «Якого біса?»

Але перед нею стояв хлопець у поліційній формі та був дуже гарним. Він навіть чимось нагадав Вікторії стриптизера Чарліка. Хоча цей був менше накачаний і вже представився:

– Дільничий інспектор Дзюба. Ви Вікторія Буянова?

– Так пане лейтенанте, я. Прошу, заходьте, – погасила в попільничці сигарету Віка.

Хлопець переступив поріг та продовжив:
– Збирайтесь. Я повинен доставити Вас на розмову до слідчого.

– А з якого приводу? З моєю донькою все в порядку? – згадала, що вона мати Вікторія.

– Певно, що так. Бо я до вас зовсім в іншій справі. Паспорт захопіть, будь ласка.

– Боже, яких тільки гарних хлопців наразі в поліцію беруть! – намагалась загравати нещасна, але її чомусь напала гикавка й Віка попила води. – Спека неймовірна, пане дільничий?

Вона вийшла зі свого занедбаного дому й навіть не розуміла, що може повернутись до нього зовсім не скоро.