Розділ 21. Операція

Перед операцією Тимура – Кіра Буянова пішла до місцевої каплички. Її скоріше за все й збудували на території лікарні саме для таких випадків. Дівчина поставила свічечку «за здоров’я» свого єдиного й тихо опустилась перед розп’яттям на коліна.

Життя маленької Кіри Корабльової й до цього було перенасичене похованнями, іконами та молитвами. Але сьогодні вона чомусь дивилась на Ісуса Христа й думала дивні речі. Їй здавалось, що вона Марія Магдалена, а той худенький чоловік на хресті то її нещасний Тимурчик, якого доля покарала лише за те, що він був добрим та справедливим...

Звісно, Кіра плакала. Не кожній жінці, за ціле життя, знадобиться й половина її сліз. І зовсім не тому, що пташка народилася плаксивою. Дивно, як взагалі її прекрасні очі витримували таку кількість сліз? Хоча дехто вважає, що таким чином очі промиваються та стають здоровішими. Прости Господи, подібних розумників!

Ну, а в операційній уже йшла серйозна підготовка до роботи відповідальної та важкої. І не тому, що на столі лежатиме доволі відома в місті людина. І абсолютно не тому, що операція проплачена в повному обсязі й наперед. Просто такі унікальні процедури несуть собою величезну відповідальність, адже являються стартом до нового життя й одужання або спричиняють смерть...

А маленька, зовсім безпорадна й безрідна пташка, сидить на стільці під зачиненими дверима операційної й не бачить навколишнього світу. Вона склала долоньки до купи і вже навіть не молиться. Кіра подумки перебралась туди, де над столом чаклують кращі з кращих, щоб вирішити їх з Тимуром долю.

Взагалі люди, котрим за двадцять, бавляться з часом та зовсім не помічають його плинності. Але для Кіри сьогодні час був вбивцею! Кожна прожита дівчиною хвилина здавалась вічністю і тягнулась наче найдовша в світі отруйна гадина. Та вона згодна чекати стільки завгодно, нехай навіть пройдуть роки...

Роки в операційній хірурги точно проживають, але ж то в загальному підрахунку. А для однієї операції цим людям інколи потрібні крихти часу, а інколи декілька годин. Пташка терпляче чекала. Та ось за дверима почулися кроки й Кіра встала на ватні ноги. Це момент істини в її житті, тому зустріне вона його стоячи!

З дверей швидкими кроками вийшов спочатку незнайомий, стрункий і сивий чоловік. Він мовчки подивився на Кіру та й пішов собі геть. Пташка зрозуміла, що її життя закінчилось. Слідом побігли дівчата з якимось медичним обладнанням і тільки потім вийшов Костянтин Павлович.

Вона не бачила виразу свого обличчя, але там не було нічого хорошого. А чоловік підійшов, взяв її під обидва лікті й посміхнувся:

– Спокійно, Кіро Буянова! Буде жити Ваш суджений! Професор так ще ніколи не старався. Він бачив, як Ви тут сидите і провів операцію майже мовчки. Завжди гримає й цим звісно відволікається. А сьогодні, наче робот працював та все ж допоміг врятувати основу хребта Тимура Анваровича. Є надія, що адвокат Буянов, з часом, повернеться до звичайного нормального життя. Але поки радіти зарано!

Кіра вислухала все без єдиного слова так, як працював сьогодні той сивий професор, а потім кинулась лікарю на шию й ледве не задавила його своїми дитячими обіймами.

– Так, зупинись! А то інфаркт у свої двадцять отримаєш або мене придавиш. Хоча з цих обіймів я зрозумів, що ти готова до виписки. Тепер піди поїж та поспи, бо на тебе страшно дивитись навіть мені.

– Я хочу його бачити! Костянтине Павловичу, я хочу його бачити, – заклинило бідолаху.

– Кіро-Кіро! Раз, два, три... – травматолог поклацав пальцями у неї перед очима й додав: – Ну, ти ж доросла й розумієш, що чоловік ще кілька годин проспить. А потім відновлювальні ліки й процедури, щоб хоч якось адаптувати Тимура Анваровича до навколишнього середовища. А завтра вранці, якщо все буде добре, я дозволю тобі оте «хочу бачити», розумієш?

– Розумію, Костянтине Павловичу. Але ж до завтра, при здоровому глузді, я не доживу. Можна мені подивитись на нього крізь скло? – наче й зараз молилась Кіра.

– І знову: НІ! Пацієнт знаходиться в спеціальній палаті інтенсивної терапії. А там наразі вже лежить зовсім інший бідолага, – роз’яснював лікар.

– Тобто він помер? А Ви не хочете мені відразу сказати? – перейшла до істерики пташка.

– Кіро! Або ти заспокоїшся, або я викличу психбригаду. Чого це ти перестала мені довіряти? Якщо я сказав, що живий і повинен піти на поправку - значить так воно і є. Тільки потрібно ще трішки почекати.

Лікар сам тяжко зітхнув, дістав з кишені блістер та подав одну пігулку:
– Зараз же прийми і йди спати. Не треба мені тут зомбі у відділенні. Будеш блукати в пошуках свого адвоката всю ніч. Приймай кажу!

Кіра змирилась та проковтнула снодійне. В палаті попила води та скоро мирно заснула у своєму звичному та страшенно набридлому ліжку. Те, що наразі їй снилося звісно можна вважати маячнею божевільної. Адже вона тримала на руках свою дитинку: рум’яну й веселу. Хлопчик радісно заливався сміхом та обіймав її. А потім з’явився Тимур, неймовірно гарний і такий жаданий, та ще й привів з собою маленьку дівчинку. Він називав її «донечкою» і вертів в сильних долонях, а вона теж дзвінко сміялася... Кіра посміхалась уві сні та навіть не розуміла, що просто марить щастям, якого в неї й досі немає.

Серпневий ранок був дощовим. Знову гримав грім і всі люди ховались від шаленої літньої зливи. Дерева гнулись до землі та нагадували день їхньої зустрічі. Хоча сьогодні теж день їхньої зустрічі. Другої, доленосної у житті! Кіра вмилась, причесалась, одягла вже улюблений халатик і помчала до ординаторської, але Костянтина Павловича там не було. Вона чіплялась майже до всього персоналу відділення, аж доки не побачила його в кінці коридору.

– Медсестри зателефонували мені й сказали, щоб вгамував хвору, бо вони не можуть працювати. Це так? – посміхався він.

– Доброго ранку, лікарю! Саме так. Я більше не можу чекати. Ведіть мене до Тимура або викликайте психбригаду, – серйозно говорила йому Кіра та здавалось була готова на такий вибір.

– Ти гарно підготувалась. Молодець! – похвалив її лікар. – Чоловікові, що довго блукав серед інших світів, буде приємно побачити усміхнену та гарно вбрану дружину. Бо деякі дамочки, набагато доросліші за тебе і знаходились в простіших ситуаціях, псували всю нашу роботу.

– Костянтине Павловичу, я зовсім не вмію прикидатись. Але якщо для одужання Тимура потрібно весь час посміхатись - я робитиму це день і ніч, – пообіцяла вона.

– Пощастило чоловікові! – не стримався слуга Гіппократа та підвів Кіру до незнайомої палати. – Готова? Тоді пішли.

Вона зайшла і побачила своє земне диво. На високому ліжку, знову серед купи якихось апаратів, зі штангою над головою, лежав її Коханий. Він виглядав доволі дивно, бо чарівної борідки не стало. Тимур був гладко виголений і його раніше рум’яні щічки дуже схудли. Кірі страшенно хотілося кинутись до нього в обійми, але ж вона розуміла, що спричинить йому страшний біль. Тому просто мовчки підійшла ближче до ліжка.

– Я вийду на декілька хвилин, – зітхнув лікар та пішов до дверей, бо побачив як вони дивляться одне на одного.

Якийсь час Буянови обоє мовчали. Ні, вони розмовляли про все відразу, але тільки очима. В тому погляді одночасно сплелось стільки щастя й болю, а ще неймовірно прекрасних слів, які не придумали ні чаклуни, ні поети...

В красивих карих і смарагдових очах стояли сльози. Та він повернув у її бік долоню, не піднімаючи руки, й прошепотів:

– Привіт, моя колібрі! Як довго я тебе не бачив... Ти прекрасна.

Пташка кинулась до рідної руки й обережно взяла в свої обійми:

– Я дуже чекала зустрічі з тобою, Коханий мій. Неважливо, в якому зі світів... Головне, щоб разом.

– В цьому... Він непоганий. Адже зустрілись ми саме тут. Не плач. Тобі ж не можна... З нашою крихіткою все в порядку? – Тимур Буянов ще був на краї прірви, а вже цікавився їх дитинкою. Що вона йому наразі повинна сказати? Добити, чи збрехати? Але Кіра ще ніколи й подумки його не обманювала...

– Все добре. Тепер головне, щоб ти одужував, єдиний мій, – вона збрехала... Та дивлячись на Нього, дівчина розуміла, що і вбила б, і збрехала ще тисячу разів. Тільки б Він був поряд!

– Я радий, – посміхнулись його очі й бідолашний спробував простягнути руку до її живота, але не зміг. Застогнав і полишив поки пестощі відсутнього нащадка на потім...

Кіру від втрати свідомості знову врятував Костянтин Павлович. Він рішуче зайшов до палати й сказав:

– Все, молодята! У вас попереду ціле життя. Перепрошую, Тимуре Анваровичу, але до Вас просяться спеціалісти, а Кіру я наразі забираю. Вона вчора дуже перехвилювалась, чекаючи під операційною. Тому їй треба відпочивати.

Тимур кивнув і було зрозуміло, що його світлий розум та доброта не постраждали навіть у страшній катастрофі. Кіра пішла на вихід спиною і все вдивлялась у його прекрасні очі.

– Лікарю, а нам дозволять побачитися перед сном? – молила пташка.

– Думаю, це можливо. Одужуйте, пане Буянов! Ваша дружина сильна жінка і вона в надійних руках, – почула Кіра і перелякалась, що лікар зараз скаже правду про їх дитинку. Вона швидше вийшла в коридор і знову кинулась медику на шию:

– Костянтине Павловичу, він питав про дитину. Я не змогла... Звісно не від страху за себе, а за нього. Можна я скажу пізніше? – вона здригалась у лікаря на грудях і його халат знову був мокрим.

– Ти правильно зробила, дівчинко. Я ж сказав, що ти сильна і це правда. Тільки зав’язуй ти з цим мокрим ділом, бо я сушити не встигаю! – намагався розрадити молоду жінку досвідчений медик. Вона так чекала, так просила у Бога і людей зустрічі з найдорожчим у світі. А тепер побачила і стала ще сумнішою, адже їх об’єднувала неоціненна втрата.