Розділ 21. Операція

Перед операцією коханого – Кіра Буянова пішла до місцевої каплички. Її скоріше за все й збудували на території лікарні саме для таких випадків. Дівчина поставила свічечку «за здоров’я» свого єдиного й тихо опустилась перед розп’яттям на коліна.

Життя маленької Кіри Корабльової й до цього було перенасичене похованнями, іконами та молитвами. Але сьогодні вона чомусь дивилася на Ісуса Христа й думала про дивні речі. Їй здавалося, що вона Марія Магдалина, а той худенький чоловік на хресті то її нещасний Тимурчик, якого доля покарала лише за те, що він був добрим та справедливим.

Звісно, Кіра плакала. Не кожній жінці, за ціле життя, знадобиться й половина її сліз. І зовсім не тому, що пташка народилася плаксивою. Дивно, як взагалі її прекрасні очі витримували таку кількість сліз? Хоча дехто вважає, що таким чином очі промиваються та стають здоровішими. Прости, Господи, подібних розумників!

Ну, а в операційній уже йшла серйозна підготовка до роботи відповідальної та важкої. І не тому, що на столі лежатиме доволі відома в місті людина. І геть не тому, що операція проплачена в повному обсязі й наперед. Просто такі унікальні процедури несуть собою величезну відповідальність, адже являються стартом до одужання або спричиняють смерть.

Тепер зовсім безпорадна та збентежена пташка сиділа на стільці під самими зачиненими дверима операційної й не бачила навколишнього світу. Вона склала долоньки до купи та вже навіть не молиться. Кіра подумки перебралася туди, де над столом чаклують кращі з кращих, щоб вирішити їх з Тимуром долю.

Взагалі люди, котрим за двадцять, бездумно бавляться часом та зовсім не помічають його плинності. Але для юної дружини Тимура Буянова час сьогодні був вбивцею! Кожна прожита дівчиною хвилина здавалася вічністю й тягнулася наче найдовша у світі отруйна гадюка. Та вона згодна чекати скільки завгодно, нехай навіть пройдуть роки.

Сумарно в операційній хірурги дійсно проводять роки, хоч для окремо взятої операції професіоналам інколи достатньо й десяти хвилин. Тільки не сьогодні! Але маленька колібрі терпляче чекала.

Та ось за дверима почулися кроки й Кіра встала на ватяні ноги. Це момент істини: житиме вона далі чи ні? А таку звістку потрібно прийняти стоячи. Спочатку повз неї мовчки пройшов стрункий сивий чоловік, наче не помітив і Кіра зрозуміла, що її життя закінчилось.

Далі пробігли дівчата, виносячи якесь медичне обладнання й тільки потім вийшов Костянтин Павлович. Вона не бачила виразу свого обличчя, але й так ясно, що воно випромінювало смерть. А лікар взяв її за обидві руки й посміхнувся:

– Спокійно, дівчинко. Буде жити твій суджений! Професор так ще ніколи не старався. Він бачив, як ти тут залипла та всю операцію провів майже мовчки. Завжди гримає на медсестер та дещо відволікається. А сьогодні концентрувався понад можливості, але понівечену частину хребта Тимура Анваровича зліпив наче чарівник та дав прогноз, що з часом адвокат Буянов зможе повернутися до нормального життя.  Тільки радіти ще зарано!

Кіра вислухала його без єдиного слова, а потім кинулася лікарю на шию й ледве не задавила його своїми дитячими обіймами.

– Так, зупинись! А то від щастя інфаркт у свої двадцять отримаєш або мене скалічиш. Хоча з цих обіймів я зрозумів, що ти готова до виписки. Тепер піди поїж та поспи, бо на тебе страшно дивитися.

– Я хочу його бачити, Костянтине Павловичу! Я хочу його бачити... – заклинило бідолаху.

– Кіро-Кіро! Раз, два, три, – травматолог поклацав пальцями у неї перед очима й додав: – Ну, ти ж доросла й розумієш, що чоловік ще кілька годин проспить. А потім відновлювальні процедури й ліки. Щоб повернути й адаптувати Тимура Анваровича до навколишнього середовища необхідна ціла система. Ну, а завтра вранці, якщо все буде добре, я дозволю тобі оте «хочу бачити», розумієш?

– Розумію. Але до завтра, при здоровому глузді, я просто не доживу. Можна мені подивитися на нього крізь скло? – наче молилась Кіра.

– І знову: НІ! Пацієнт знаходиться в спеціальній палаті інтенсивної терапії. А на його місці вже лежить зовсім інший постраждалий, –  пояснював лікар.

– Тобто Він помер на тому столі, а Ви не хочете мені відразу казати? – перейшла до істерики пташка.

– Кіро! Або ти заспокоїшся, або я викличу психбригаду. Чого це ти перестала мені довіряти? Якщо я сказав, що живий і повинен іти на поправку, значить так воно і є. Тільки потрібно бути послідовними, – тяжко зітхнув травматолог і дістав з кишені якісь пігулки. – На прийми одну та йди спати. Не треба мені тут зомбі, що блукає по відділенню. Ковтай кажу!

Кіра змирилася й проковтнула снодійне. В палаті попила води та скоро мирно заснула у своєму звичному і страшенно набридлому ліжку.

Те, що наразі їй снилося звісно можна вважати маячнею божевільної. Адже вона тримала на руках свою дитинку: рум’яну й веселу. Хлопчик радісно сміявся й обіймав її.

А потім з’явився Тимур, неймовірно гарний і жаданий. Він лагідно обіймав красиву карооку дівчинку та називав її «донечкою». Кіра посміхалась уві сні та навіть не розуміла, що марить щастям, яке в неї життя вже відібрало й невідомо чи подарує знову?

Новий ранок видався дощовим. Знову гримав грім і всі люди ховалися від шаленої літньої зливи. Дерева гнулись до землі та нагадували день їхньої зустрічі. Хоча сьогодні теж день їхньої зустрічі. Другої, доленосної у житті! Кіра вмилася, причесалась, одягла вже улюблений халатик і помчала до ординаторської, але Костянтина Павловича там не було. Вона чіплялася до персоналу відділення, аж доки не побачила лікаря.