Розділ 20. Новий день

Вже не вперше, після грозової ночі, вранці вилізло яскраве сонце та почало невтомно зігрівати своїм теплом життя людей на землі. А лікарняний день був таким же нудним, як і всі попередні: аналізи, пігулки, гидка їжа.

Але в другій половині дня до Кіри завітали відвідувачі: симпатична худорлява жінка та ввічливий товстун. Вони виявились батьками того вихованого юнака, котрого щасливі Буянови зустріли на концерті Стінга, у Палаці спорту. Це було подружжя Корсунів – Жанна і Вадим. Вони поводилися так, наче знали Кіру зроду. Прості й добродушні люди нанесли їй купу смаколиків та навіть подарували симпатичного халатика, щоб вона не ходила до їдальні обгорнута старим медичним халатом. Адже у дівчини, після автокатастрофи, зовсім не було одягу. Звідкіля ця статна жінка дізналась про те, що й сама бідолашна пташка поки залишала поза увагою? Може то дбайливий лікар, у розмові з Корсуном попрохав про звичайні, але дуже необхідні для маленької пацієнтки речі.

Ось і тепер ця чужа тітка поводилася доволі дивно. Вона подарувала Кірі новенького гребінця й навіть допомогла з зачіскою, а її чоловік відразу пішов шукати Костянтина Павловича. Жанна сиділа поряд на ліжку, тихенько гладила дівчину по голові та вела розмову:

– Знаєш, Кіро, я навіть не уявляла, що Тимур знайде десь таке диво. Ти зовсім не схожа ні на кого з його колишньої родини. Від тебе віє добром. Розкажи: як ви зустрілись?
Кіра розповідала та знову плакала. Чомусь з нею, за компанію, плакала й Жанна. Ох ці жіночі сльози!..

– Дівчинко, ти б краще поїла, ніж плакати. Бургери з МакДональдзу кращі теплими. А скажи, будь ласка, що тобі купити з одягу? На вулиці таке пекло. Ти чому б віддала перевагу: сарафану чи маєчці з шортами? – роздухарилась у доброчинності Корсун.

– Жанно, навіщо ж купувати? Одяг у мене є. Просто весь вдома у Тимура, тобто у нас... Ось якби Ви знайшли час, щоб привезти мені щось звідти - я була б Вам дуже вдячна, – витирала слізки Кіра.

– Добре, сьогодні ж привеземо. Та й за квартирою вашою треба наглянути, – згадала Жанна.

– Навіщо? Вона на сигналізації. Тому, думаю, все в порядку. Я дам Вам ключі й код. А ще, якщо Ваша ласка, привезіть мені приватівську карту. Там у мене є трішки грошей, може знадобляться за лікування Тимура заплатити, – довірливо промовляла Кіра, а доросла жінка дивилась на цю нещасну й не могла зрозуміти: за що Бог її так незлюбив? Та, здається, це питання вже стало риторичним.

– Дитино, ти про гроші наразі думай менше за все. Тобі треба швидше одужувати, щоб допомагати Тимуру. Хоча, коли треба, картку ми привеземо. Ось тільки код скасування сигналізації – то ж ваша конфіденційна інформація. Але потім зміниш.

– Жанно, не переживайте. Я звісно ще мала, але вже стільки поганих людей бачила. А до Вас відразу довіру відчула. І за всю Вашу допомогу неймовірно вдячна!

– Кіро, та ми вважаємо за честь допомогти вашій родині. І наш Андрійко, після знайомства з Вами, був такий окрилений. Просто закохався в ваш дует. Казав: «Мамо, якщо колись я знайду собі таку гармонійну половинку, як Тимур Анварович - тільки тоді й одружусь». Він у нас ще зовсім дитя. Це ми, бідолашні жінки, дорослішаємо дуже рано...

На таких одкровеннях їх і перервав Вадим Корсун. Він повернувся до палати Кіри зосередженим та страшенно схвильованим. Звісно так на чоловіка подіяла картина за склом, де його давній товариш виглядав зовсім ніяким. А ще він перекинув на рахунок лікарні необхідну суму, котру зібрали співробітники агенції. Тепер Тимур вже міг розраховувати на першу операцію. І якщо вона пройде успішно, йому не знадобиться весь час спати. Зрозуміло, що одне хірургічне втручання тяжку проблему не вирішить, але ж він зможе бачити, чути, спілкуватись. Тобто, хоч під препаратами, та виглядатиме живим. А поряд з коханою жінкою в адвоката Буянова обов’язково з’явиться натхнення до швидкого одужання.

– Жанно, а чому ти голодну дівчину своїми байками від їжі відволікаєш? – відразу накинувся на дружину Вадим. – Я думав, що Кіра вже підкріпилась і ми можемо з’їздити до них додому, щоб людина могла прийняти нормальний душ та взяла все необхідне. А вони сидять і розмовляють!

Тепер жінки подивились одна на одну й навіть дещо посміхнулись.

– Ну, ти дивись які вони ці чоловіки! Прийшов, накричав, але ж має рацію. Я тут у Кіри спромоглася випитати, і код сигналізації, і де банківські картки лежать. А цей розумник все зіпсував, – компліментом пожартувала Жанна.

– Ось такі ми з Буяновим хитруни! Все, Кіро, одягайтесь, персик в руки та поїхали. Справ багато, часу мало, треба діяти, – не відставав Вадим. – Пішли, жінко! Нехай дитя одягнеться. Кіро, ми чекаємо на Вас в коридорі.

Вони вийшли, а Кіра вибралась з ліжка та відчула під ногами тверду поверхню. Ні, ноги в неї не німіли, просто до появи цих людей у її сиротинському житті ґрунт здавався дуже крихким. А поряд з Корсунами – стабілізувався. Вона накинула подарунок на худорляві плечики й халатик виявився, наче на неї шитий. Вже причесана і з персиком у руці дівчина вийшла до Корсунів.

В дорозі нові знайомі розмовляли про все так, наче дуже старі. Біля свого під’їзду Кіра подивилась на сміттєві баки й сказала:

– Жанно, Ви питали: де саме ми з Тимуром познайомились? Ось тут. Біля цих баків він вперше схопив мене за руку і більше вже ніколи не відпустить.

– Звісно, дівчинко! А ще це так романтично, – похитала головою Жанна і вони втрьох зайшли до парадного входу. Побачивши Кіру, консьєржка піднялась з широкого вікна та покликала:

– Перепрошую, пані Буянова, це Ви? З вісімдесят п’ятої, так?