Розділ 20. Новий день

І знову, після грозової ночі, вранішнє літнє сонце піднялось над горизонтом та почало невтомно зігрівати своїм теплом людей землі. А лікарняний день був таким же нудним, як і всі попередні: аналізи, пігулки та гидка їжа.

Але в другій половині дня до Кіри завітали відвідувачі: симпатична худорлява дама і ввічливий товстун. Вони виявилися батьками того веселого юнака, котрого щасливі Буянови зустріли на концерті Стінга, у Палаці спорту.

Це було подружжя Корсунів – Жанна і Вадим. Вони поводилися так, наче знали Кіру дуже давно. Прості й добродушні люди нанесли їй купу смаколиків та навіть подарували симпатичного халатика, щоб вона не ходила до їдальні обгорнута старим медичним халатом.

Адже у дівчини, після автотрощі, геть не залишилося одягу. Звісно вона не пам’ятала, як її скривавлену роздягли для огляду, а потім начепили коротеньку лікарняну сорочку. Все інше, змокле від їхньої з Тимуром крові, відновленню не підлягало й пішло на смітник.

Як ця статна жінка здогадалася, що Кірі потрібен одяг? Скоріше за все дбайливий лікар, у розмові з Корсуном попрохав про звичайні, але дуже необхідні для маленької пацієнтки речі.

Ось і тепер чужа тітка поводилася доволі дивно. Вона подарувала Кірі новенького гребінця й навіть допомогла з зачіскою, а її чоловік відразу пішов шукати Костянтина Павловича. Жанна сиділа поруч на ліжку, тихенько гладила дівчину по голові та вела розмову:

– Знаєш, Кіро, я навіть не уявляла, що Тимур знайде десь таке диво. Ти зовсім не схожа ні на кого з його колишньої родини. Від тебе віє добром. Розкажи: як ви зустрілися?

Кіра розповідала та знову плакала. Чомусь з нею, за компанію, плакала й Жанна. Ох ці жіночі сльози! І де вони їх стільки беруть? Та раптом пані Корсун взялася за розум і попрохала:

– Дитино, ти поїж, а потім ще поплачемо. Треба їсти, щоб бути сильною. Скажи, що тобі купити з одягу? Я привезу. На вулиці просто пекло. Тобі більше сподобається сарафан чи маєчка з шортами? Хоча при такій статурі все підійде, як на лялечку.

– Жанно, навіщо ж купувати? Одяг у мене є. Просто він весь вдома у Тимура, тобто у нас... От якби Ви знайшли час, щоб відвезти мене туди, я була б Вам страшенно вдячна, – витирала слізки Кіра.

– Добре, поїси та дядько прийде й відразу поїдемо. За квартирою також наглядати треба, – підказувала Жанна.

– Навіщо? Вона на сигналізації. Тому, думаю, там все в порядку. А ще привезу банківську картку. Там у мене трішки грошей за дім є. Знадобляться хоч якось за лікування Тимура платити, – довірливо розмірковувала Кіра, а ділова доросла жінка дивилася на цю нещасну малу та мріяла вже про таку невістку. Тільки звісно не настільки безталанну... Не дай Боже!

– Дитино, ти про гроші наразі думай менше за все. Тобі треба швидше одужувати, щоб Тимура підтримувати. Та й ми вважатимемо за честь допомогти вашій родині. Наш Андрійко вас як побачив, заспокоїтися не міг. Казав: «Мамо, якщо колись знайду собі таку гармонійну половинку, як Тимур Анварович, тільки тоді й одружусь». Він у нас ще зовсім дитя, але зрозумів усе правильно.

– Дякую, Жанно! Я звісно мала, але вже стільки поганих людей бачила. Та до вас відразу довіру й неймовірну вдячність відчуваю.

На цих одкровеннях їх і застукав Вадим Корсун. Він повернувся до палати Кіри зосередженим та страшенно схвильованим. Звісно так на чоловіка подіяла картина за склом, де його давній товариш виглядав зовсім ніяким.

А ще адвокат перекинув на рахунок лікарні необхідну суму, котру зібрали співробітники агенції. Наразі Тимур вже міг розраховувати на першу операцію. І якщо вона пройде успішно, йому не знадобиться весь час спати.

Зрозуміло, що одне хірургічне втручання тяжку проблему не вирішить, але ж він зможе бачити, чути, спілкуватись. Тобто, хоч під препаратами, та виглядатиме живим. А поруч з коханою жінкою у нього обов’язково з’явиться стимул для швидшого одужання.

– Жанно, а чому ти голодну дівчину своїми байками від їжі відриваєш? – сумно накинувся на дружину Вадим. – Я думав, що Кіра вже підкріпилась і ми можемо з’їздити до них додому, щоб людина могла прийняти нормальний душ та взяти собі все необхідне. А вони сидять і розмовляють!

Тепер жінки подивились одна на одну й навіть дещо посміхнулись.

– Ну, ти дивись які ці чоловіки! Прийшов, накричав, але ж має рацію, як завжди, – закохано глянула Жанна Корсун на людину, з якою провела разом десятки років.

– Ось такі ми з Буяновим обидва! Все, Кіро, одягайтеся, персик в руки та поїхали. Справ багато, часу мало, треба діяти, – підганяв жінок Вадим. – Пішли, моя говірлива! Нехай дитя збереться. Кіро, ми чекаємо на Вас в коридорі.

Вони вийшли, а в Кіри болюче стислося серце, коли дивилася цим щасливцям  вслід. Ні, вона ніколи й нікому не заздрила та наразі просто щиро раділа за них. Бувають же такі дива на світі! Розумні та добрі люди мають все, про що тільки можна мріяти і навіть допомагають їм з Тимуром. Бо вони були щасливі лише мить, а нещасними можуть залишитися навіки... Все! Нічого пестити себе жалощами. Дядько Корсун правий, треба діяти.

На шляху до будинку Буянових нові знайомі розмовляли так, наче дуже давні. Вже біля свого під’їзду Кіра подивилася на сміттєві баки й не стрималась:

– Жанно, Ви питали: де саме ми з Тимуром познайомились? Ось тут. Біля цих баків він вперше схопив мене за руку, щоб не відпустити вже ніколи. Це прозвучить дивно, але для нас з Ним то найкраще місце на землі.