Розділ 17. Отче наш

«Отче наш, що єси на небесах, хай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі...»

Кіра продовжувала шепотіти молитву і не звертала ніякої уваги на дівчину, що вкотре прийшла вколоти їй якусь гидоту. Ні, вона не вдарилася головою в тому місці, що відповідає за відчуття болю. Навпаки, він спопеляв її зсередини – такий моторошний і пекучий, що якби ті ін’єкції робили лопатою чи сокирою, Кіра все одно не помітила б.

Маленька колібрі не була супергероїнею чи біологічним роботом. Так, до початку її щасливих днів дівчина вже пережила багато втрат, власне втратила всіх. Але потім доля подарувала їй зустріч з Ним – добрим і благородним, нещасним і самотнім. Вони спочатку злякалися магічних взаємних почуттів та непереборне щире Кохання затьмарило й повело за собою до блаженного щастя.

Тільки якась темна сила не могла змиритися з їх тихим сяйвом і ось Вона втрачає розум, а Він – бореться за саме життя на землі. Кіра мовчки слухала розмови про себе, все відчувала та періодично здавалася й поринала у відключку та в просторовому безпам'ятстві надривно кричала. Лікарі радилися, як їй допомогти та поки не знаходили консенсусу.

Численні фізичні травми Кіри були геть не смертельні. Адже коханий чоловік фактично оповив її собою та взяв на себе всі удари залізяччя. Тому молода жінка лежала, дивлячись у стелю й перебирала в голові, що встигла пережити. Мама народила її та померла, батько з горя спився, а потім вона поховала дідуся й бабусю. Раптово, в орендованій квартирі, стала жертвою ґвалтівника. Та всі ті випробування долі Кіра вважала прологом перед зустріччю з Ним.

А ще, зовсім ненадовго, вона встигла відчути радість материнства. І нехай в порівнянні з прекрасними місяцями й роками, які проживають молоді матусі, це була лише коротка мить, та крихітне божественне створіння в ній жило. Але тепер і його немає! Все в її житті є минулим...

– ...Прокинулась? От і добре. Зараз подивимось: як ти можеш рухатися, – відірвав Кіру від думок про вічність міцний чоловік у білому халаті.

– Що? Навіщо? – не зрозуміла його пацієнтка.

– Так, підіймаємося тихенько і сідаємо поки що на ліжку. Дивись сюди, – лікар поводив перед її очима якимось ліхтариком, потім обережно помацав забинтовану голову й попросив: – Тепер вставай на ноги.

Кіра зрозуміла, що це її провідник на той світ та покірно виконала його вимогу. А лікар притримував хвору під лікоть і продовжував обстеження.

– Що ж, стоїмо. Це добре. Запаморочення, нудота присутні?

– Так, але мені до того байдуже, – тихо відповіла дівчина.

– Зате мені не байдуже. Е-е-е... – він підхопив маленьку пацієнтку й обережно посадив на ліжко. – Ясно. Вставати ще зарано та опорно-руховий апарат, в принципі, працює й неушкоджений. Я думав везти сюди апаратуру, але не варто. Завтра дівчата супроводять тебе на МРТ, будемо навчатися ходити заново. Я твій лікар, мене звати Костянтином Павловичем.

– Дякую, але мені все це ні до чого, – спокійно сказала Кіра.

– Як це: ні до чого? А чоловіка хто буде на ноги ставити? Я? Так мене на всіх не вистачить. Тому закінчуй з хандрою і починай одужувати. Ти йому дуже потрібна, здорова й сильна.

– Що Ви сказали? – спробувала покрутити головою Кіра й світ миттю затьмарився перед очима. – Тимур живий?..

– Звісно живий. Чого йому пертися на той світ, коли тут така жінка за ним побивається? Ну, звичайно трішки пом’ятий, але точно живий і відчувається, що він хоче жити. А це завжди допомагає.

Від радощів про почуте Кіра втратила свідомість, травматолог був дядьком міцним і уважним. Він впевнено підставив руки та поклав її в ліжко.

– Дівчата! Що за бардак? – гримнув на медсестер він. – Негайно приведіть хвору до ладу. Помийте та перевдягніть у свіжу сорочку. Хіба не бачите, що ця вся в крові? З таким ставленням я вас без квартальної премії залишу!

Він пішов до наступної палати продовжувати огляд, а в реанімації дійсно лежав Тимур Буянов. Правда, виглядало це зовсім не так, як показують у кіно. Насправді підключений до системи медикаментозного сну пацієнт мало схожий на живого і взагалі подібна картина геть не для слабодухих.

Адже коли в тому «польоті» він прикрив тендітну дружину в дитинкою від неминучої смерті, сам отримав серйозний струс головного мозку та чисельні розриви м'яких тканин. Але на фоні головної проблеми, ті були геть несуттєвими. Вражений спинний мозок - це не тільки довготривала біда, а ще й неймовірно страшний біль. Саме тому його й помістили в камеру з системою штучного сну.

Життєві показники витривалого, середньостатистичного хворого давали надію на те, що він оклигає від усіх травм рук і ніг та навіть переживе й колись забуде про струс мозку. Та от скалічені хребці не дадуть нормально жити.

Звісно сучасна медицина вміє боротися з цією недугою, але для подолання її необхідна купа часу, внутрішніх сил пацієнта, а ще значні кошти на складні операції. І взагалі невідомо: чи залишиться поруч з ним та крихітна краля, що лежить у жіночій палаті вся в подряпинах і синцях? Здається їй не байдужа доля чоловіка, але хто їх розбере тих жінок? Сьогодні - побивається, а назавтра - й слід прохолоне.

Так розмірковував травматолог, сидячи в кабінеті чергового лікаря центральної клінічної лікарні та чомусь йому було дуже сумно. Відповідно до своєї професії, він постійно бачив багато людського горя й навіть смертей. Тому сам не розумів: чим ця постраждала в сьогоднішній ДТП парочка зачепила його за живе?