Розділ 17. Отче наш

«Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі...»

Кіра продовжувала шепотіти молитву і не звертала ніякої уваги на дівчину, що вкотре прийшла вколоти їй якусь гидоту. Ні, вона не вдарилась головою в тому місці, що відповідає за відчуття болю. Навпаки, він спопеляв її зсередини – такий моторошний і пекучий, що якби ті ін’єкції робили лопатою чи сокирою, Кіра навіть не помітила б цього.

Маленька колібрі не була супергероїнею чи біологічним роботом. Вона все-все відчувала, просто періодично поринала у відключку та марила. Тоді до пацієнтки викликали чергового лікаря, щоб порадитись: що з хворою робити далі? А зробити вже ніхто й нічого не міг. Бо Кіра розуміла, що саме тепер остаточно втратила все. Тому, як тільки вона зможе встати на ноги, то придумає: як звільнити цей світ від своєї присутності. Адже доля весь час настирливо натякає їй, що пора відійти й дати місце іншим, нормальним людям, жити їх звичайним нормальним життям...

Не дивлячись на численні травми, Кіра Корабльова залишалась при здоровому глузді й аналізувала своє коротке життя, як муку, дану їй невідомо за що? Народитись і вирости без мами, залишитись без батька-п’яниці, поховати дідуся й бабусю та, не відчувши кохання стати жертвою ґвалтівника – все це наразі здавалося їй дитячими забавками долі. Чимось на кшталт випробування перед неочікуваним раптовим даром: неповторним Коханням чоловіка вдвічі старшого, але такого доброго й чарівного, що з ним не зрівнявся б ніякий юний принц.

А ще, зовсім ненадовго, вона встигла відчути радість материнства. І нехай в порівнянні з прекрасними місяцями й роками, які проживають молоді матусі, це була лише коротка мить, але крихітне божественне створіння в ній жило. А тепер вона піде за ним слідом... Бо все її життя – то минуле.

Здавалось, ще тоді восени Кіра могла утнути якусь дурницю, та Він не дозволив! І подарував їй такий блаженний світ щастя, що більшого й уявити не можна. Тисячі людей на землі проживають довге й сумне життя без Кохання та йдуть у вічність, думаючи, що в них усе було добре. А вони, Кіра і Тимур, залишать навіки серед зірок яскравий слід, який ще довго буде сяяти і їй зовсім-зовсім не страшно...

– ...Прокинулась? От і добре. Зараз подивимось: як ти можеш рухатись, – відірвав Кіру від «підготовки до відходу у вічність» міцний чоловік у білому халаті.

– Що? Навіщо? – не зрозуміла його пацієнтка.

– Так. Підіймаємось тихенько і сідаємо поки що на ліжку. Дивись сюди, – лікар поводив перед її очима якимось ліхтариком, потім обережно помацав забинтовану голову й попросив: – Тепер вставай на ноги.

Кіра зрозуміла, що це її провідник на той світ та покірно виконала його вимогу. А лікар притримував хвору під лікоть та продовжував обстеження.

– Що ж, стоїмо. Це добре. Запаморочення, нудота присутні?

– Так, але мені байдуже, – тихо відповіла дівчина.

– Зате мені не байдуже. Е-е-е... – він підхопив маленьку пацієнтку й обережно посадив на ліжко. – Ясно. Вставати ще ранувато, але з опорно-руховою системою, в принципі, все в порядку. Я думав везти сюди апаратуру, але не варто. Завтра дівчата супроводять тебе на МРТ, а там побачимо. Я твій лікар, мене звати Костянтин Павлович.

– Дякую, але мені все це ні до чого, – спокійно сказала Кіра.

– Як це: ні до чого? А чоловіка хто буде виходжувати? Я? Так у мене вас багато. Тому закінчуй з хандрою і починай одужувати. Ти йому знадобишся: здорова й сильна.

– Що Ви сказали? – сама піднялася з ліжка Кіра і світ захитався, але встояв перед її очима. – Тимур живий?..

– Звісно живий. Чого йому пертися на той світ, коли тут така жінка за ним страждає? Ну, звичайно трішки пом’ятий, але точно живий і відчувається, що він хоче жити. А це завжди допомагає.

Від радощів про почуте Кіра втратила свідомість, але травматолог був дядьком міцним і уважним, а тому легко підставив руки та поклав її на ліжко.

– Дівчата! Приведіть хвору в порядок. Помийте, переодягніть в іншу сорочку, ця вся в крові. Що за бардак ви тут розвели? Залишитесь без квартальної премії! –  різко скрикнув лікар і пішов до наступної палати, рятувати нещасних.

А Тимур Буянов дійсно був живий, правда виглядало це зовсім не так, як показують у кіно. Насправді підключений до системи медикаментозного сну пацієнт мало схожий на живого і взагалі картина ця не для слабодухих.

Адже коли в тому «польоті» він прикрив собою дружину, то звісно врятував її тендітну, від жахливих травм чи навіть смерті. А от сам, крім найвищого ступеня струсу головного мозку та чисельних поривів і порізів м’яких тканин, отримав найгіршу із проблем: враження спинного мозку. Це неймовірний біль, від якого пацієнт все одно миттю втрачає свідомість. Саме тому його й помістили в камеру з системою медичного сну. Поки що.

Життєві показники витривалого, середньостатистичного хворого давали надію на те, що він оклигає від усіх травм м’яких тканин та навіть, з часом, переборе струс мозку. А от з опорно-руховою системою – тут біда!

Так, сучасна медицина буде боротись за його одужання, але часу на це піде хто його знає скільки, а ще внутрішніх сил та бажання самого пацієнта. Ну і звичайно було б зовсім непогано, якби ця крихітна краля не кинула його, а допомагала з одужанням, тоді може щось і вийде.