Розділ 16. Аварія

До літака залишалось рівно стільки часу, щоб на нормальній швидкості домчати в Бориспіль, залишити Мазду на платній стоянці та спокійно піти на реєстрацію рейсу до Парижа. Так, щасливі молодята Буянови обрали собі путівку на затишний «черепашковий пляж» на Корсиці, оплатили її онлайн та наразі веселі збирались вийти з квартири.

– Тимурчику, а ти бойлер вимкнув? – хазяйнувала Кіра.

– Навіщо, сонечко? Я вимкнув все світло на щитку, тому це зайве, – ніжно посміхався коханій дружині Буянов.

– А, ну тоді все. Посидимо, на дорогу і вперед! – сяяли натхненням смарагдові очі Кіри.

Не встигла закохана парочка обійнятися в кріслі, як почувся дзвінок від дверей.

– Хто б це міг бути? – здивувалася Кіра.

– Сиди, зіронько. Я подивлюся, – поцілував дружину в маківку Тимур.

Він заглянув у вічко й очманів. За дверима стояла донька Саманта. Буянов широко відчинив двері та весело промовив:

– Донечко? Яким вітром? Ти звідки?

Інстинктивно Тимур водив очима по майданчику, біля дверей, але більше нікого не бачив.

– Привіт, татку! – кинулась йому на шию Саманта. – Я? Зі Святошина, ми з мамою вже тиждень як вдома. Ось вирішила зайти...

– Тобто ви повернулись? Чи просто вирішили трохи від закордоння відпочити? – зітхнув Буянов і серцем відчував, що назріває щось недобре.

– Тату, а може все-таки впустиш рідну доньку до квартири, чи будемо стовбичити на сходах? – натхненно жартувала дівчина.

– О, вибач! Звісно, заходь. Я просто не знав про ваше повернення. До речі, я повинен тобі дещо сповістити. Твій тато знову одружений і неймовірно щасливий. Пішли познайомлю тебе зі своєю обраницею. Її звати Кіра.

Молода дружина піднялась з крісла та схвильовано слухала розмову батька й доньки. Чомусь вона дуже переживала через першу зустріч зі своєю ровесницею-падчеркою. Кіра зробила кілька кроків назустріч і привітно посміхнулась.

Всі попередні плітки, в які намагалась не вірити Сем, наразі підтвердили її власні очі. Насправді нова дружина батька виглядала навіть чарівнішою, ніж у телефоні. А ще ця парочка випромінювала таке шалене щастя, що Саманті захотілось вирвати свій сніданок! Та дівчина спокійно простягнула Кірі руку й сказала:

– Дуже приємно познайомитись. Я Сем. Вітаю, тату! Тобто вітаю вас обох. Бачу й твоя «халупа» набула деяких молодіжних змін...

– Дякую, донечко. Дуже сподіваюсь, що ви подружитесь. Як мама? – не втримався Буянов.

– Ой, тату, як завжди! Все не так, і всі не ті. Вона у своєму репертуарі, – махнула руками Саманта і лише тепер побачила зібрані біля дверей валізи. Хтось би міг припустити, що один з пожильців покидає цей затишний дім, але парочка була така осяяна, що дівчина здогадалась:

– Ви звідкись повернулись, чи тільки збираєтесь мандрувати? А я відвертаю...

– Нічого страшного, – автоматично глянув на годинника Тимур. – Ми вирушаємо у відпустку. Все добре, ще встигаємо. Хочеш нас провести до Борисполя?

– Е ні, тату, дякую. Ви собі летіть, а як облаштуєтесь – набереш мене, тоді й поговоримо. Ну, а вже як повернетесь, будемо знайомитись докладніше. Щасливої вам подорожі!

Всі разом вони спустилися вниз та розпрощались біля під’їзду. Сем попрямувала в бік метро, а молодята Буянова сіли до своєї безвідмовної Мазди та рвонули в бік Борисполя. Саманта зроду не їздила на метро й миттю повернулась до батькового двору та забралась до незнайомого Мерседеса. Це дивно, але в гості до тата її супроводжували однокласники: мати і її старий дружок Руслан Горін?

Як для середини липня, сьогодні на вулиці було доволі непривітно. З ночі в місті зарядив сумний осінній дощ, але кажуть, що для подорожі то «на добре»... Мабуть, саме з цієї причини, щоб вибратись на Бориспільську трасу знадобилось набагато більше часу, ніж планував Буянов. Тому, коли Тимур все ж вирулив на ідеально рівну восьмисмугову урядову дорогу – вичавлював зі свого авто максимальну швидкість. Він пам’ятав, що повинен оформити авто на стоянці, нормально пройти реєстрацію, а хвилинки нестримно летіли набагато швидше, ніж його Мазда. Тимур Буянов водив років з п’ятнадцяти та, без перебільшення, вважався досвідченим водієм. Він знав, що з поставленим завданням справиться, а розумна пташка притихла поряд і нічим не заважала коханому чоловікові.

Та ось раптом якийсь дурнуватий «шумахер» стрімко підрізав Мазду і Буянов, щоб відвернути зіткнення зі сторони Кіри, автоматично вивернув кермо вбік. Його авто понесло мокрою дорогою, через зелень, на зустрічну смугу... Тимур вправно боровся з зіткненнями, але на зустрічці вже гальмував великий бензовоз. Дивно, та громіздкий транспорт не розтрощив, а навпаки призупинив нестримний рух Мазди, хоч і добре розідрав бік легковика. Розуміючи наслідки, Буянов просто підім’яв під себе Кіру, накривши її, та встиг промовити: «Кохана, я з тобою!» Далі їх авто від всіх цих крутих віражів, в переворотах, шкереберть полетіло в кювет...

Майже всі автомобілі восьми смуг, не зважаючи на швидкість, почали тиснути на гальма й поступово зупинились. Деякі водії хрестились, розуміючи, що нічого хорошого наразі в тому авто не відбувається. А ще кожен знав, що в будь-який час, може опинитися на місці нещасних. І тепер жвава харківська траса більше нагадувала стоп-кадр з якогось фільму, де все без виключення, завмерло.

...Дощ періщив, а на місце жахливої ДТП продовжували прибувати спеціальні служби. Дорожня поліція спочатку перекрила все, але згодом дозволила з іншого боку траси на дуже низькій швидкості, відновити рух. Карети швидкої допомоги, поліція й рятувальники, по інструкції, заполонили місце події та виконували свою стандартну цілодобову роботу. Вірна Тимурова Мазда не вибухнула, а лише скуйовдилась так, наче сама дуже злякалася. Наразі рятувальники почали поволі діставати зсередини скривавлені, нерухомі тіла потерпілих.

Мініатюрна гарненька жінка застогнала й почала захлинатись від болю. Їй відразу одягли маску та вкололи все те, що потрібно в таких страшних випадках. Кіру поклали на ноші й забрали до однієї зі швидких. А з чоловіком все було набагато гірше. Він не приходив до тями і його тіло виглядало настільки спотвореним, що зрозуміти: живий він чи ні – становило проблему. Якийсь верткий маленький лікар кинувся до тіла та скрикнув колегам:

– Чого ви стовбичите? Негайно підгоніть реанімобіль та дайте найжорсткіші ноші.

– Так реанімобіль же стоїть з того боку траси, Степановичу! – спокійно відповів йому колега та почув від старшого бригади такий відбірний мат, що перекладу той текст точно не підлягав. Але нормальною мовою фраза звучала десь так:

– Це ж що тобі наразі заважає перетнути подвійну осьову? Миттю, давай кажу... Мужик здоровий, може ще й виживе...

Мабуть, завдяки старанням того шустрого медика, а може все ж велінням долі чи Господа, Тимур Буянов виявився живим і його всього, наче робота, зафіксували на ношах. Вже в реанімобілі у постраждалого знайшли слабке серцебиття та хоч якийсь тиск. Правда, все це наразі нагадувало боротьбу пір’їнки зі штормом. Та інколи трапляються відважні люди, що хочуть спробувати вистояти в подібній боротьбі. Тільки у цій страшній битві адвокат Буянов відстоював уже не чиюсь честь чи свободу, а власне життя. Можливо у тому міжпросторовому стані він згадає про свій сильний характер, залізну волю та величезне бажання жити й кохати... Боже, допоможи йому у цій моторошній боротьбі!

В дощову погоду кількість аварій та медичних операцій, що усувають їх наслідки, по всьому місту завжди в рази більшає. Але сьогодні роботи у медиків було аж занадто багато. Зрозуміло, що серед них на двох різних операційних столах, за життя маленької вагітної жінки та міцного смаглявого чолов’яги - боролись дві різні бригади хірургів. Легенди про можливості та вміння столичних медиків вже давно сягнули інших континентів, але ж при всьому бажанні, наявності обладнання та розуму – творити чудеса то пріоритет вищих сил... Тому зміна у клініці продовжувалась, а про молодят Буянових згадував лише молодший персонал, та й то за чашкою кави, в кімнаті відпочинку.

– Ніно, ти поставила крапельницю тому дідові з сімнадцятої? – спитала медсестричка у колеги.

– Звісно поставила. А горщик та повна жінка вже вміє сама діставати з-під ліжка?

– Ой, я тебе прошу! Якби ж вона менше жерла, то й рухалася б краще. Дістане, коли знадобиться... Каву ще будеш? Дощ сьогодні, як у жовтні припустив.

– Ага! І роботи нам додав. Як думаєш: житиме той покалічений мулат?

– Та який мулат, Ніно? То наш відомий киянин. Я його неодноразово по телику бачила. Просто він смаглявий, – продовжувала розмішувати каву дівчина.

– В сенсі, відомий? Актор чи що?

– Ні, адвокат. А та крихітна жінка – його молода дружина. Плаче, бідна, навіть заспокійливі не допомагають, – співчувала медсестричка.

– Так він же поки живий, чого вона плаче? – дивувалась інша. Дійсно в цій галузі люди черствіють, навіть не помічаючи того.

– Та поки живий. Але ж у них ще й дитинки не стало. Мабуть, вперше хотіла народити...

– Тю! А навіщо їй це сказали? – дивувалась напарниця.

– А ти як думаєш? По-перше, зобов’язані. Та й потім: вона ж не головою стукнулась, все пам’ятає.

– От біда! Ну, знайде собі мужика та й народить ще. Знаєш: чула я від хірургів, як з операційної вийшли, що цей довго не протягне, – зізналась медсестричка Ніна. – Ну, наливай кави, поки ще до когось не покликали.