Розділ 15. Однокласники

Не пройшло й тижня, як мати з дочкою приземлилися в міжнародному аеропорту Бориспіль. Звісно, дбайливий таточко не зустрічав їх в залі очікування хоча б тому, що просто не знав про повернення блудних жінок. А навіть якби й знав, то навряд чи прилетів би до них білим лебедем. Крила тепер потрібні йому були, щоб пурхати навколо своєї чарівної Кіри. Саме там Тимур відчував законне й блаженно прекрасне місце.

Квітуче літо було в самому розпалі, а молодята Буянови сиділи у вітальні на улюбленому дивані та обирали тур, для весільної подорожі. Животик у маленької колібрі вже став дещо круглішим, але поруч зі своїм дбайливим коханим почувалася вона прекрасно. Парочка гортала один рекламний журнал за  іншим, але зупинилися вони на місті кохання – Парижі. До народження крихітки ще залишається багато часу і тому майбутні батьки точно встигнуть насолодитися красою та духом чарівної Франції.

Через навстіж відкриті вікна чулися звичайні звуки міста та спів веселих пташок. Нове життєрадісне оздоблення вікна у вітальні, що припало подружжю до душі, майоріло й розліталося у повітрі та нагадувало вітрила корабля Кохання. Власне так воно й було!

Кіра тихенько примостилася в обіймах свого судженого і танула від блаженства. А Тимур обережно притримував дружину за животик, наче оберігав подвійний скарб та жартував:

– Що маленький, поїдемо до моря?

– І чому ти вирішив, що там хлопчик? Хоча хто б не був, не розбещуй дитя вже зараз! – намагалася бути розважливою Кіра, а сама від насолоди заплющувала очі.

На екрані телевізора, без звуку, бігали якісь герої фільму та Буянови не зважали на них. Головне відбувалося тут і зараз. Вони просто дуже щасливі разом! Хіба буває щось важливіше у житті?

* * *

А на околиці столиці, у хрущівці, що залишилася Вікторії від батьків, вона курила сигарету за сигаретою. Пані Буянова (у дівочості Краснова) повернулася з донькою до рідних країв та поняття не мала, що робити?

Саманта, як будь-яка дівчина, що побувала в Європі, начепила краще вбрання та й подалася розповідати подружкам про своє «цивілізоване» життя. А Вікторія від гніву не знала куди подітися?

Бігти дряпати обличчя розлучниці – було якось не на часі. Адже Віка сама кинула чоловіка та веселилася в Лондоні з розпусним парубком, ні від кого не приховуючи цього. Вона вихвалялася статками свого стриптизера й тим, що скоро вийде за нього заміж. А тепер немає ні статків, ні нареченого, ні Європи. І сидить вона сама-самісінька на старій скрипучій софі та шукає хоч якогось розумного виходу.

Всередині Вікторії палала така жага до помсти, що думки плутались і геть не трималися купи. Вона відчувала себе викинутою на узбіччя брудною ганчіркою, якою вже ніхто та ніколи не захоче скористатись.

Це блудливий Буянов десь відкопав собі тендітну суперзірку. А вона ще доволі молода сорокарічна жінка, теж хоче чоловічої уваги та ласки. От тільки де нині знайдеться дурень, котрий кинувся б на неї - безгрошову стару?

А був же час, коли навіть неймовірний Руслан Горін не відходив від неї! Знати б, де він зараз і з ким? Вікторія так захопилася спогадами про колись відомого українського каскадера, що знову прикурила сигарету й заковзала пальцями по екрану Самантиного планшета.

Дивовижно, але інформацію про Горіна в мережі вона шукала зовсім недовго. Виявляється, він вже давно не знімається в кіно, а живе собі тут, в Києві та отримує пенсію по інвалідності.

«Ого! До чого ж це ми дожилися, Русику? Я – стара й нікому не потрібна шкапа, а ти – нікчемний інвалід. Зателефонувати йому, чи що? Згадали б школу чи інші часи... Але ж він каліка! Може й не ходить зовсім? Та все одно дуже хочеться поспілкуватися» - розмірковувала  самотня жінка.

Спочатку Віка намагалася глянути на себе в дзеркало, але передумала. Що такого нового вона може там побачити: провислі щоки та згаслий погляд? Тому жінка прокашлялась, попила води та й набрала номер однокласника.

– Алло, хто це? – почула вона такий же прокурений, як в самої голос і зрозуміла, що потрапила саме туди.

– Русику, привіт! Це Віка, як живеш, дружечку? – намагалася промовляти лагідно вона, а виходило так, наче стара собака квилить втраченим голосом.

– Хто? Яка Віка? З ломбарду? Та пішла ти...

– Стій-стій! Не з ломбарду. Це я Вікторія Краснова, твоя однокласниця, пам’ятаєш? – прохала жінка й на тому кінці зв’язку стало спочатку тихо, а потім Руслан закашлявся та здається пригадав її.

– Краснова? Щоб тобі! Де взялася? Казали, що ти тепер в Європі осіла? Що не прийняла тебе стара баба? Чи як дехто каже «матінка-Європа». Ну це більше ті, кого вона добре приймає. А чого ти телефонуєш взагалі? – якось не дуже ввічливо запитав колишній коханець.

Мабуть, дійсно став геть нікчемним та слабким, бо раніше таких питань у нього не виникало. Вікторія тяжко зітхнула і вже пошкодувала, що знайшла в мережі цей мотлох, але відповіла:

– Так, Русю. Була я в тій Європі, поки донька навчалась. Треба було дитині допомагати. А зараз вона повернулася і я також. Мати завжди за дитиною поїде, куди завгодно. Ось побачила твоє фото в мережі та й вирішила зателефонувати. Тут написано, що ти травмований. То ти як: на ногах чи ні?

Наразі Вікторія знову почула його пронизливий кашель: