Розділ 12. Викладач

Тимур Анварович Буянов, життя якого звернуло на п’ятий десяток, своєю нинішньою поведінкою порушував всі закони буття. Навіть його врівноважена чітка хода тепер нагадувала рухи сімнадцятирічного студента, котрий на відмінно склав важливий іспит. Досвідчений спеціаліст кримінального права читав соціологію та адміністративку так, наче академік буквар. Але деякі нюанси для викладача-новачка, все ж мали місце й вимагали формування інших підходів. Мова йде про дивну поведінку деяких студенток, що звикли складати екзамени за допомогою звабливих посмішок та коротеньких спідниць. І це, боронь Боже, ніяк не кидає тінь на всю наукову установу, але ж у будь-якій досконалій системі завжди існують поодинокі виключення.

Так вже склалося, що Тимур Анварович потрапив на роботу до КПІ якраз в момент здачі річних іспитів та заліків. Звісно, за довгий і насичений навчальний рік, студенти зморились та намагались якомога швидше скинути з плечей обтяжливе ярмо науки й поринути у мрії про море, сонце, дачі й городи... І саме тому до викладачів просто черги стояли.

Не дивлячись на новий статус нареченої, студентка Кіра Корабльова теж впевнено завершувала свій другий рік денного навчання та успішно здавала залік за заліком. А вже третій – вона зустріне як студентка-заочниця та буде навчатися за трохи іншою схемою. Ось такі чіткі плани на майбутнє вирували в щасливій голівці маленької колібрі. Та окрім далекоглядних були й простіші: що сьогодні молода сім’я пригодує на вечерю? Коли вони з Тимуром виберуться до салону для молодят за покупками, або що написати граверу всередині обручок? Її голівка просто паморочилась від такої кількості нагальних питань! Але ж вона дійсно паморочилась...

Кіра притулилася до підвіконня в коридорі, біля своєї аудиторії та прикрила красиві очі. Чогось їй сьогодні зовсім недобре. Та й не їла вона нічого такого бридкого чи несвіжого, а всередині марудно і нудить все надокучливіше. Тепер дівчина відчула, що довго не стерпить та кинулася в кінець коридору до дівчачої кімнати. Там вона вирвала все, що навіть і не їла та довго вмивалась прохолодною водою з-під крана.

– Фу-у-у! – тяжко зітхнула пташка і тримала хустинку в руці та не хотіла протирати личко, бо так їй здавалося легше. До вбиральні заскочили кілька студенток і миттю звернули увагу на бліду Корабльову.

– Ти чого тут прилипла? – розсміялися дівчата: – Залетіла чи що?

Від цих слів веселих студенток Кіру наче громом ударило! Хтось з дівчат ляпнув перше, що прийшло навесні до юної голови та слова потрапили прямо в ціль. Треба збігати в аптеку за тестом, щоб не бути голослівною перед Тимуром. Адже він так божевільно чекає цієї події... Кіра ще раз вмилась холодною водою, протерла личко та важко дихаючи, побрела на вихід. Ноги якось дивно тремтіли, але вона сходила через дорогу до найближчої аптеки та повернулась у кабінку. Почекала кілька хвилин і дуже боялася поглянути в маленьке віконце. Але ж вона відповідальна людина і тому повинна.

Кіра Корабльова, що донедавна була сама на білому світі, кинула очима на тест і наразі не знала: сміятися їй, чи плакати? А що роблять неймовірно щасливі жінки в таких випадках? Ну, це у кожної – індивідуально! Ось у Кіри спочатку знову затьмарилося перед оченятами, а потім вона зірвалася з місця та побігла до корпусу, де наразі невтомно працював тато їх майбутньої крихітки. Дівчина навіть приготувала якийсь свіжий жарт, та коли заскочила до аудиторії – остовпіла...

На столі, перед майбутнім татом її дитинки, сиділа одна відома на весь навчальний заклад щира до «кохання» студентка і здавала залік у властивий їй спосіб. Вона задерла спідницю вище трусиків та намагалась взяти викладача за руку, щоб він відчув: як гарно вона підготувалася. Саме в цей момент до аудиторії й заскочила щаслива майбутня мама-Кіра. Тимур довго мав справу з кримінальними покидьками, бурмилами та здоровилами, але всі ці тендітні розмальовані дівчата були для нього чимось зовсім новим. Буянов навіть зреагувати не встиг, а от Кіра встигла. Вона, наче вжалена, вискочила в коридор і хотіла б побігти, та майбутній нащадок не дозволив їй цього зробити. Дівчині стало так зле, що вона приліпилася до холодної коридорної стіни й просто заплющила очі.

Тимур не стримався, гримнув на свою звабницю та кинувся за Кірою в коридор. А вона стояла й не рухалась, адже боялась уже всього відразу. За лічені хвилини, у її тепер перенасиченому подіями житті, сталося аж забагато. Звичайно вона знала: на що здатна Рокицька, а ще свято вірила в чистоту кохання свого чоловіка. Але ж побачити таку гидоту саме в цей святий момент – було дуже образливо! Тимур вискочив і миттю взяв Кіру за плечі:

– Ну ти чого, сонечко моє? Це ж тільки дурна дитина! Я навіть виправдовуватися не буду, бо більше звик до тюрми та зеків, а тут – студентки. Повір: я й зреагувати не встиг.

Та Кіра мовчала від страху, що її знову знудить. А задоволена своєю поведінкою студентка Рокицька виповзла з аудиторії й прорекла:

– Дякую за те, що вислухали, Тимуре Анваровичу. Ну, а залік я Вам здам, іншим разом... Хм! Корабльова, а чого це ти як з хреста знята? Ніколи не бачила закоханого препода?

– Зіронько моя, а й правда: що з тобою? Така гарнюня була зранку, а тепер зовсім біленька й тремтиш, – не звернув ніякої уваги на хтиву студентку Тимур і ніжно обійняв свою пташку. Наразі новенькому викладачеві права було абсолютно байдуже, якщо то остання хвилина його праці в цій установі. Головне, щоб коханій нічого не загрожувало. Кіра притулилася до його рідних грудей і їй відразу стало ліпше. Вона прикрила оченята, зітхнула й попросила:

– Вийдімо на свіже повітря. Мені трішки важко дихати...

– Зараз я лише плащ заберу, – схопив речі новенький викладач і миттю повів кохану в парк. Він притримував Кіру під ручку, а студенти тільки весело поглядали: як швидко освоївся серед звабливих дівчат цей сивий дядько. Звідки ж дітям було знати правду? Хоча й Тимур її ще теж до кінця не знав.

А Кіра присіла на лавочку і поклала голівку Буянову на плече. Він пестив її спинку і вже зазирав до тих чарівних смарагдових озер:

– Пташечко моя маленька, хочеш я кину все це і повернусь до зеків? Мені там простіше.

– Тимуре Анваровичу, не треба до зеків. Мені спокійніше, коли Ви тут, серед студенток, – вже посміхнулась Кіра.

– Перестань. Ну, що ти говориш? Навіщо вони мені здалися, коли поряд така квіточка кохана?

– Точно? Ну тоді ось, тримай, – вона дістала з кишені куртки тест і подала Тимуру.

– Що це? – ще не зорієнтувався він, а потім широко відкрив свої карі очі та скрикнув: – Господи! Це твоє? Наше? Так ось чому ти така слабенька... Дитятко моє небесне, сьогодні найщасливіший день у всьому моєму житті!

Тимур підняв Кіру над собою й закрутився, а потім згадав, що їй це зовсім ні до чого та обережно поставив на доріжку:

– Вибач! Я наче здурів. Я ж знаю, що не можна і тобі зараз недобре. Але ж за таке блаженство можна пів життя віддати. Поїхали додому, купимо твоїх улюблених корнішончиків. Знаєш: з першого разу, коли ти їх хрумала, десь дуже глибоко в голові, я мріяв саме про ці події...

Шалений від щастя Буянов протер збурене обличчя і виглядав так, наче вже побачив новонародженого спадкоємця. А Кіра притискалась до міцного тіла та відчувала блаженний стук його гарячого серця. Вона тихенько посміхалась і вже розуміла, що вони родина.

– Поїхали, коханий. Я хочу трішки полежати. А все ж, я встигла здати сьогодні останній залік і тепер третьокурсниця.

– Тепер ти майбутня мама! Прекрасна, найгарніша в світі мама нашої малесенької пташечки. Боже, я навіть не знаю, як мені пояснити: що робиться всередині!

– Не треба, я чую. Адже в мені теж все перекочується й хвилюється. Ой! Зажди...

Кіра побігла за кущик і була страшенно рада тому, що вони не в аудиторії, а посеред величезного парку. Так, їй було трішки ніяково, але ж вона невинна. Це там у ній починає проявляти характер крихітне створіння, що буде рости та кажуть мучити, але вона готова до цього найдорожчого блага у житті.

Тимур обережно витирав хустинкою її пухкі губенята і чомусь згадав: як жадібно хотів їх ще з минулого року. А наразі вони вже приймають муки від їх маленького сина чи доньки. Він дістав з кишені пачку ароматних жуйок і спитав:

– Хочеш? Може допоможе?

– Давай! Може й допоможе. Я буду навчатись жити по-новому, тільки трішечки зажди.

– Кірочко-зірочко моя, ми разом будемо навчатися. Я вже все призабув, але буду дуже старанним помічником. Ну як, краще?

– Так. Я не дуже люблю м’ятну жуйку, але здається вона допомагає. А чому ти мені й досі не сказав того, що завжди? – потихеньку приходила до тями його пташка.

– Тому, що від неймовірного щастя зовсім розгубився. Вибач, я за цими заліками вже кілька годин не говорив тобі: як безмежно кохаю єдину в світі! Тепер у сто тисяч разів більше і немає щасливішого за мене чоловіка. Малесенька колібрі подарувала мені нове життя, неймовірне кохання і таке блаженне щастя, що я не знаю ні вчинків, ні слів, щоб дякувати тобі. Просто хочу танути від блаженства і кохати до останньої миті...

– Ось тепер я тебе пробачила, а Рокицьку – ні. Жартую, коханий! Я ще й сама в повному шоку від усіх цих новин. Вези мене додому, поки я весь політехнічний парк не замурзала.

Тимур взяв студентку Корабльову на руки та спокійнісінько доніс до припаркованої під корпусом Мазди. І їм обом наразі було абсолютно байдуже до здивованих поглядів купи студентів, що не могли повірити: як новенький викладач так швидко домовився в кущах парку з красунею їхнього вишу.