Розділ 11. Наречені

У політехнічному інституті не дуже роздивлялися на документальне підтвердження статусу й досягнень старшого радника юстиції Тимура Буянова, славою якого повнилась земля київська.

Певно, що одні щиро захоплювалися плітками про роман відомого столичного адвоката з юною студенткою, інші злісно обурювались. Але мати серед викладачів таку відому особу – то безперечний плюс, як для іміджу наукової установи, так і для роботи зі студентами.

А ще завжди послідовний у всьому Тимур не на жарт наполягав, щоб Кіра стала заочницею. Останнім організаційним питанням для парочки стало перевезення пожитків коханої з гуртожитку до квартири Буянова.

Через кілька щасливих діб спільного проживання Тимур впевнено дістав з сейфа паспорт та здивував свою колібрі серйозним повідомленням:

– Диво моє чарівне, бери свій паспорт та поїдемо приводити до ладу наші незаконні стосунки.

– Куди поїдемо? – відірвалась від книжки Кіра.

– До РАЦСу звісно! Адже саме ця установа займається подібними питаннями, – занадто складно сформулював він Кірі пропозицію руки та серця.

– Тобто обручки, красивих слів, стоячи на одному коліні, мені чекати не варто? – розсипала сріблястий сміх дівчина.

– У-у-у! – жартома закивав буйною головою адвокат. – Навіщо воно тобі? А хто стверджував, що я вже ніяк не зможу втекти від тебе, навіть якщо захочу?

– А я так мріяла... – грайливо продовжувала знущатися з коханого Кіра і це виглядало настільки натурально, що Тимур розгубився:

– Ні, якщо ти хочеш саме так, то все буде.

– Моє велике й дурне дитя, я жартую! Навіщо мучитися умовностями? Мені достатньо дихати з тобою поруч на подушці, слухати розмову наших сердець, а більшого й не треба, – заглянула йому в очі звабливими смарагдами Кіра.

– Дякую, моя пташко! Тільки після цих слів я вже не хочу до РАЦСу і ночі чекати не буду. Хочу всього й відразу, – кинув Тимур документи на стіл і підхопив її на руки.

– Ні! Будь ласка, я хочу заміж! – репетувала чарівна юна жінка та намагалася відбиватись. Це в неї виходило так сексуально, що бідолашний наречений вмить забув про все на світі й марив лише відчувати п’янкий смак сімейного життя.

Але до РАЦСу вони встигли. Слухняно заповнили необхідні папери, вручили їх привітній дамі й прослухали подальші інструкції для молодят. Тільки дама як побачила прізвище нареченого, то зірвалася на ноги й кинулась його обіймати.

Звісно Тимур звик до деякої жіночої уваги, але ж не такої відвертої та ще й у присутності своєї прекрасної колібрі, під час підготовки до шлюбу. Однак скоро дивна поведінка співробітниці Палацу урочистих подій з’ясувалася.

Виявляється, жінка була рідною тіткою одного хлопчини, якого могли засудити до довічного терміну за вбивство, котрого він не скоював. А відомий своїм норовливим ставленням до вибриків «золотої молоді» та продажності їх підлих татусів, старший радник юстиції Тимур Буянов, докладно розібрався у справі.

Він відбілив чесне ім’я ні в чому невинного хлопця, а тварюку, що забрала життя молодої дівчини й хотіла відмазатись коштом татуся – закрив на доволі тривалий термін.

Безсумнівно знайдеться якийсь ласий до грошей адвокат Семиярий, що подасть апеляцію й трохи згодом відпустить виродка на волю. Але то буде вже інша справа. А наразі, за свого живого й здорового племінника, завідувачка відділу реєстрації шлюбів навіть слухати не хотіла про стандартні строки.

Вона наполягала на святкуванні в будь-який, обраний Буяновим, день та молодята вирішили провести шлюбну церемонію через три тижні. А наразі задоволені приємними вістями поїхали до ювелірного, за обручками.

Дівчат у салоні коштовностей марно чимось здивувати, навіть якби сюди з нареченою залетів Бетмен. Але наразі вони сховалися за рекламою та підглядали, як статний напівсивий чоловік мліє, дивлячись на дуже молоду крихітну панянку.

І дівчина поглядала на повелителя свого серця так, наче її медом обмазали. Вона зачаровано посміхалася та ніжно пригорталася до Його плеча. Коли парочка визначилася з покупкою, Тимур глянув у бік безтурботної зграї працівниць ювелірки й кивнув, закликаючи до роботи.

Вибір молодят був ідеальним. Композицію з біло-червоного золота влучно доповнювали чисті крихітні діаманти. Для Нього й для Неї знайшлася потрібна пара обручок. Ці «кайдани щастя» не були страшенно дорогими чи особливими, просто гармонійно доповнювали блиск очей майбутніх Буянових.

Вже в авто Кіра запропонувала Тимуру:

– Котику мій, а можна ми зробимо на обручках коротеньке гравіювання? Щось на кшталт клятви. Я дуже хочу...

– Дурень я старий! Ось бачиш, моя пташечко, я й сам хотів би запропонувати, але розгубився серед мрій. Яка ти в мене розумниця! Звісно зробимо, – збентежено дихав Тимур і його стан ейфорії передавався Їй.

– Ну так, мій старенький. Можливо саме тому ти миттю пригадав прізвище хлопчика, котрого врятував від тюрми два роки тому? Господи, як же я тобою пишаюся! Скільки добра ти чиниш. Це виходить, що якось йтимемо вулицею, а людина почне цілувати тобі руки, наче папі римському? За її не скалічене чесне життя на землі, – замріяно посміхалася Кіра, милуючись своїм захисником.

– Дуже сподіваюся, що до такого ніколи не дійде. Достатньо, щоб мене цілувала лише моя пташинка у гніздечку. Більше нічого й не треба. Хоча, ні! Є нестримне бажання бачити, як з нашого гніздечка виглядає зграйка пташенят...  – жадібно проковтнув повітря Буянов.